— Та йдуть і слухають, про що ми говоримо. — Мене те роздратувало.
— Ти що, не знаєш цих пліткарок? Люблять послухати, а потім переповідати своїм подружкам… А вони хіба дослухалися? — Ліза потерла підборіддя.
— Нам потрібно бути обережними. Ніколи не знаєш, хто стоїть у тебе за спиною.
Ліза неначе зблідла від моїх слів.
— Не зважай на них, — тільки й промовила вона. — Не хвилюйся, зараз це просто пліткарки, що живуть чужим життям. Їм просто не вистачає подій у своєму бутті.
— Ну, може, і так. А проте я не хочу, щоб нас підслуховували. — Я ще раз подивився жінкам услід.
Зараз вони прогулювалися подвір’ям, про щось розмовляли й, мушу визнати, кидали на нас темні погляди.
— Катя десь поранила руку, — продовжила Ліза. — Досить глибока рана. Видно, що чимсь гострим.
— Ти не запитала чим?
— Та запитала, але вона ще дужче розсердилась і роздратувалася. Тільки-от у мене підозри, що вона була не лише на дискотеці.
— Ніколи не знаєш, що ця дівчина може накоїти. — Я похитав головою й усміхнувся; знову затягнувся цигаркою. — Навіть у школі, пам’ятаю, завжди з кимсь сперечалася. Цікава вона в тебе людина. Загалом цілком спокійна, але часом таких вибриків від неї можна чекати! — Я знову всміхнувся.
— Так. А я як її сестра — та ні, як психолог! — мала б її зрозуміти. Але не можу. Я просто божеволію, коли вона мене не слухає. Гм, цікаво. У школі я постійно працюю з важкими дітьми, а з власною сестрою не маю змоги впоратися. Правду, певно, кажуть: коли маєш справу з чужим, то легше. Якщо зі своїм, емоції починають володіти тобою, а це однозначно шкодить. — Ліза ненадовго замовкла, про щось розмірковуючи. Відтак вирішила все-таки змінити тему. — До речі, Назаре, я поспілкувалася з Малашком і непомітно для нього випитала, що він робив у ніч убивства Заречнюка та Альони.
— Ну? — Я напружився.
— Нічого.
— Що, нічого?
— Він спочатку промовчав, ніби про щось задумався. А потім сказав, що весь той час був удома.
— Тобто алібі в нього немає?
— Виходить, що так. — Ліза дістала другу цигарку. — Окрім того, я розвідала, що він робив цієї ночі. Цієї ночі він теж був удома. Живе Малашко сам. Отже, ніхто його алібі підтвердити не може.
— Він нічого не запідозрив, коли ти в нього це все запитувала? Адже, якщо він і є вбивцею, це може мати небезпечні наслідки.
— Та ні, наче нічого. Він трохи спохмурнів. Як завжди, у принципі. Подумав, до речі, перед тим, як відповісти. І все, більше нічого підозрілого не помітила.
— Дай іще одну цигарку. — Я вже теж докурив першу. Підкурив нову. — Я б його все-таки не відкидав із рахунків. Хай там як, а в нього був мотив для вбивства Заречнюка.
— Узагалі не факт, що Заречнюк шантажував саме його.
— Так, але надто вже добре все сходиться.
— Ну, тут ти правий. Знаєш, Назаре, у цій справі я вже ладна підозрювати будь-кого. — Вона видихнула клубок диму.
«Чорт забирай!» — подумалося мені. Цей момент я тоді зовсім не завважив. Я вирішив поговорити з Крижем. Вистежив його. Зараз він був удома, а я підіймався сходами до його квартири. Проте я цілковито забув про одну важливу річ: надворі сутеніло, а всі вбивства траплялися з настанням темряви. Це, звісно, дурня, проте від цієї думки мороз пройшовся по спині.
Я затримався в Лізи. День виявився важким. Якщо не згадувати про жахливу ранкову знахідку, то на вечір іще додалася чергова сварка з Катею. Дівчина просто шаленіла від того, що її хотіли відрядити в село. Та все було вирішено. Завтра ввечері вони мали їхати. Батьки дівчат жили, у принципі, не так далеко від міста, але все-таки то село. Ще кілька років тому їхня двоюрідна тітка померла, після чого батьки вирішили переїхати. Дівчата ж лишились у Рівному.
Катю дійсно можна зрозуміти: у місті все ж цікавіше. Особливо для молодої людини. Утім, я теж наполягав на переїзді. Відтак Катя, здавалося, мене просто-таки зненавиділа… Що ж із тобою робити, Катюшо? «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — крутилася на думці дурна гра слів.
Парко. Страшенно починала боліти голова. Я стояв біля Крижевих дверей, але не наважувався подзвонити. Мені хотілося поспілкуватися з ним та спробувати викрити. Він щось приховував, і потрібно було будь-якою ціною дізнатися, що саме.
Я простягнув руку до ґудзика дзвінка, проте вкотре не наважився натиснути. Опустив руку до кишені. Намацавши невеличкий ніж, що про всяк випадок тепер носив, підстраховуючись від будь-якої несподіванки, трішечки заспокоївся. У під’їзді зависла, здавалося, мертва тиша. Раптом на якомусь із верхніх поверхів хтось щось крикнув, рипнули двері, і на тому натяк на присутність людини десь поблизу вичерпав себе. Я подзвонив у двері…