— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.
— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.
— Точно?
— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.
— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.
— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.
— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?
— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.
— Думаю, варто б вибачитися перед ним.
— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.
— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.
— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?
— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.
Назар на хвильку замислився.
— Що?
— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б із себе дурника, який дуже шкодує, що наговорив йому того всього. Дивись, щоб він тобі не помстився. Ти справді не знаєш, за що Заречнюк шантажував Малашка. Он наша маршрутка!
— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.
— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.
— Дякую, що кажеш мені правду в очі.
— Це не правда, це таке собі попередження.
— Від твого попередження в мене мурахи по спині.
— На те воно й попередження. — Ліза з Назаром сіли в маршрутку.
Їм услід подивилася пара очей.
Ця погань має померти. Надто вже багато він знає… Надто вже часто плутається під ногами… Ніяк не вдавалося спіймати його. А шкода. Власне, тут зволікати не слід. Уже давно зі свого досвіду зрозумів, що не можна відкладати важливі справи на потім…
Ніколи не любив цей провулок. Навіть удень тут здавалося похмуро й майже порожньо. Сонце не хотіло пробиватися сюди, у таке Богом забуте місце. Зовсім недалеко відсіля знайшли труп Климовича. Не дивно, що саме тут.
Я провів Лізу додому, ми ще трохи поспілкувалися. З Катею так і не вдалося порозмовляти: вона не захотіла.
Відтак я мав іти на роботу. Та несподівано подзвонив Стас і попрохав про зустріч. Мовляв, щось важливе. Щоб не запізнитися, довелося скорочувати шлях. Цікаво, що там таке було, що не могло зачекати до вечора? Доводилось озиратися на кожному кроці.
Зараз я проходив повз покинутий старенький будиночок. Певно, ще початку двадцятого століття. Кажуть, колись у ньому жили якісь відомі багатії. За радянської влади вони змушені були втікати. Тривалий час їхній будинок слугував військовим приміщенням. Потім і ті його покинули. Зараз він повністю «зістарівся»: стіни обвалювалися, рами почорніли, майже всі вікна вибиті. Старі засохлі ліани винограду, що обплели стіни будинку, надавали йому моторошного вигляду.
Десь попереду, здалося, тріснула гілка. Я здригнувся. Він вийшов прямо на мене.
До Каті вона так і не додзвонилася. Точніше, сестра просто не хотіла брати слухавку. «Нічого, — заспокоювали батьки, — перебіситься». «Так, перебіситься», — думала Ліза. А проте це була її молодша сестра, і дівчина не могла не хвилюватися. «Що коїться з цим світом? — Ліза аж усміхнулася від того, наскільки банальним та риторичним було це запитання. — Люди просто не витримують напруження. Ще якихось років сто тому випадків божевілля траплялося набагато менше».
Вона згадала розповідь Назара про вбивство Климовича. Спочатку він не хотів розповідати подробиць, проте вирішив: вона має знати, що поліція вважає вбивцю несповна розуму. Звісно, що божевільний! Хто ж так розрубуватиме людину? Куди котиться цей світ?.. Власне, чому котиться? За Фройдом, у людині від природи закладено потяг до руйнування. З цим неможливо не погодитися. Але нашій свідомості дедалі важче контролювати оте невідоме несвідоме. Недарма Фройд назвав його «Воно». Середнього роду. Як якусь тварюку. Отже, у кожному з нас сидить звір. Звісно, більшість людей народжується добрими. Лише з часом наше «Воно» бере гору й багато хто з нас перетворюється на негативних персонажів у цьому світі. Необов’язково, звісно, убивць, але…