— Ти не хвилюйся. Усе вже позаду. Щоправда, тобі доведеться пролежати тут тижнів зо два, але все вже минулося. — Вона поцілувала мене в щоку.
Ми трохи помовчали. У мене справді страшенно боліли спина та груди. Важко було дихати.
— У коридорі Малашко й Федюкевич. Чекають, поки ти прийдеш до тями… Це був Криж? — несміливо запитала вона.
— Це був Брут. — Голос мій був теж дуже тихий. — Це був Брут.
— Що ти маєш на увазі?
Я злегка посміхнувся. «Я тобі помщуся, — майнула в мене стара думка. — Тобі це так просто не минеться».
— Ти не помилилася. — Я подивився їй у вічі. — Укотре я вже пересвідчуюсь у тому, що ти ніколи не помиляєшся.
Ліза запитально подивилася на мене.
— Що ти маєш на увазі? Стосовно чого я не помилилася? — Вона вся напружилася.
Я знову посміхнувся.
— Ти не помилилася стосовно Стаса.
Я пильно глянув їй в очі. Ліза на мить завмерла.
— Що ти маєш на увазі? До чого тут Стас?
Я все ще продовжував дивитися їй в обличчя. І просто мовчав.
— То був Стас?! — Її очі розширилися. Вона чекала підтвердження від мене.
Я ствердно похитав головою.
— Ти була права. Він, певно, таки заздрить мені. Інакше навіщо б таке робив? — Я заплющив очі.
Відразу ж уявилася страшна постать колишнього друга.
— Він хотів сьогодні ввечері зустрітися без тебе. Та я так не погодився. Спершу мені його побажання видалося дивним, але я ні про що не запитав. Якийсь час по тому, після того, як ми з тобою розійшлися, він подзвонив і попросив про зустріч. Мовляв, дуже нагальна справа. Напевне, він за мною стежив. Інакше як би дізнався, якою дорогою я піду? На пустирі він напав на мене. Ударив ножем, затим, певно, вирішив, що я вже помер, і покинув мене. Мені вдалося виповзти з провулка, щоб мене побачили. Далі, я думаю, ти вже знаєш, як усе відбувалося. Навіть краще за мене, чи не так?
Ліза похитала головою.
— Тут Федюкевич із Малашком, — повторила вона. — Вони хочуть із тобою поговорити. І мені здається, не слід зволікати.
— Я не хочу говорити з Малашком.
— Назаре, ти ж знаєш, що мусиш. Вам потрібно помиритися. До того ж ти сам казав, що я завжди маю рацію.
— Ти мене також попереджала, що мені треба остерігатися Малашка.
Ліза задумалася.
— Так, але ви мусите помиритися.
— Ну, гаразд, клич його. Зроблю так, як ти скажеш. — Я слабко усміхнувся.
Ліза швидко піднялася й вийшла в коридор. Дуже скоро в палату увійшов слідчий. Федюкевича з ним не було. Я переповів йому те, що розказував коханій. Обличчя його видавалося надто похмурим. Він говорив мало, запитав тільки Стасову адресу. Дізнавшись, відразу ж подзвонив Ярикові й віддав наказ заарештувати мого колишнього товариша. Малашко вже збирався йти, та я вирішив його затримати.
— Вибачте за те, що вам наговорив. — Я змусив себе сказати ці слова. У глибині душі я все ще був певен, що з Малашком не все так просто. Я вже знав, хто вбив Заречнюка та його дівчину, але знав і те, що Малашко — перевертень у погонах. Ненавиджу перевертнів. Чому люди ніколи не можуть бути чесними? Хоча б із собою?
— А ви взагалі розуміли, що казали, коли звинувачували мене у всьому цьому? — Поліціянт не дивився мені в очі.
— Я не знаю, що на мене напало тоді, — кволо промовив я.
— І я не знаю, що на вас напало. У мене тоді склалося враження, що я говорив із людиною, якої абсолютно не знаю.
Я пильно подивився йому в очі. Нарешті наші погляди зустрілися.
— Чому ви не дивитеся мені в очі? — поцікавився я.
— Я дивлюся вам прямо в очі, — відповів Малашко, проте відразу ж заперечив собі, укотре відвівши від мене погляд.
Мене це дратувало. Нарешті слідчий знову глянув на мене. Відтак Малашко заговорив тихіше, схилившись наді мною:
— Кілька років тому зі мною на роботі стався прикрий випадок. Я застрелив одного злочинця. Він хотів дістати з кишені ножа, а я чомусь вирішив, що то мав бути пістолет. Я вистрілив, — поліціянт на мить затнувся, — і вбив його. Це був самозахист. Та мені вказали на те, що в того мудака був не пістолет, а лише ніж, і звинуватили в перевищенні службових повноважень. Почався розгляд справи. І в цій справі мене таки виправдали, зрозуміло? — Він знову непевно подивився мені в очі. — Мене виправдали, — повторив він. — Навіть зараз дехто вважає, що я тоді добряче заплатив за це рішення й за свою посаду. Дехто й досі не може заспокоїтись і продовжує поширювати плітки. Так, я не заперечую, Заречнюк таки намагався мене шантажувати. Але я знав, що він нічого не зможе проти мене закинути. Я ігнорував той шантаж. Не знаю, чи знала про це його дівчина. Я взагалі ніколи її не зустрічав. Ви не помилилися: я зітхнув із полегшенням, дізнавшись про його смерть. Цей покидьок не міг заподіяти мені нічого серйозного. Але міг скаламутити воду. А я й так свого часу добряче понервувався через той випадок. Та мені б і на думку не спало лише за це його вбивати… Отже, вам зрозуміло, як усе було насправді?