— Робиш мені новий паспорт, а я забуваю, скільки ти маєш мені віддати.
Старий глянув на Крижа, примружив очі й певний час про щось міркував.
— Ти вважаєш, це не вигідна пропозиція? Згадай, скільки ти мені винен.
Старий іще раз повільно оглянув Крижа:
— Ну що, вляпався?.. Тільки не треба щось вигадувати. Я знаю, що хтось пришив твою подружку та її коханця. Люди кажуть, що пришив саме ти.
Криж кинув на чоловіка промовисто ненависний погляд. Старий зніяковіло сіпнувся, але продовжував спокійно чекати на відповідь.
— То не твоя справа, — прошипів Криж. — Ти погоджуєшся на мою пропозицію?
— Твоя пропозиція досить вигідна. Але ж тебе розшукує поліція за вбивство. А мені проблем не треба. Ти знаєш, недавно я ледь не втрапив на гачок. Зараз заліг на дно. Ти мав про це чути.
Криж повільно нахилився до обличчя старого, пильно глянув у його очі й мовив:
— Отже, по-перше, або ти мені робиш новий паспорт, або повертаєш гроші, усі до копійки. Уторопав? По-друге, то не я їх пришив. Затям собі це. Я не вбивця… Поки що… Але якщо доведеться…
— Що ти маєш на увазі? Ти мені погрожуєш?
— Тільки натякаю на те, що дуже розлючений. А в моїй кишені пістолет. От і все.
— Ти мене не пристрелиш. У сусідній коморі мої хлопці. — Старий змусив себе посміхнутися, але йому справді було ніяково від Крижевого погляду.
— Твої хлопці тобі не допоможуть. Якщо в мене з’являється якась мета, я завжди втілюю її в життя. Причому дуже швидко. — Криж посміхнувся. Несвіжий подих та запах поту відразу ж ударили старому в ніс. Він зрозумів, що чоловік переховується вже давно. Помітна була його лють. — Ти ж знаєш про таку мою здатність, чи не так?
Старий іще раз пильно обдивився Крижа. Він надто давно знав його, щоб розуміти, що той не жартує.
— Але й мене зрозумій. Я теж не хочу ризикувати. Якщо тебе впіймають…
— Мене не впіймають, можеш бути певен. Більше того, я знайду того покидька, який це зробив. Він від мене не втече. — Криж на хвильку замислився. — І сам вб’ю його… То ти погоджуєшся?
Старий облизав пересохлі губи, ще хвилину подумав.
— Погоджуюся… Ти можеш пересидіти тут, у нас. Сполоснись у душі й поїж.
— Ні, у мене ще є деякі справи. Я повернуся за кілька годин. Сподіваюся, до того часу все буде готове.
На це старий нічого не відповів. Натомість промовив:
— Тільки нікого мені сюди не приведи.
Криж мовчки вийшов.
— Ти думаєш, він каже правду стосовно того, що то не він убив? — запитав старий у чоловіка, що виглянув із сусідньої кімнати.
— Та хто його знає? Ти ніколи не можеш бути певен, правду говорить тобі цей тип чи бреше…
Я таки не пішов тоді до Стаса у в’язницю. А наступного ранку нам повідомили, що він помер. Хтось підсунув йому в хліб лезо. Стас захлинувся власною кров’ю. Убивцю швидко знайшли. Ним виявився один із в’язнів, якому Стас насолив іще в перші дні свого перебування у в’язниці. Яким чином кримінальник підсунув лезо в хліб, поки не було достеменно відомо. Той не хотів зізнаватися, проте в поліції запевнили, що це лише справа часу.
Особисто я не вельми переймався тим, як усе це трапилося. Звісно, я був шокований таким поворотом подій. З другого боку, зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що людини, яка мені загрожувала смертю, уже немає.
Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…
Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…