Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.
Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.
Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…
Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.
Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.
Я зачекав кілька хвилин. Скоро Федюкевичу хтось подзвонив, і він пішов у протилежний від мого під’їзду бік. Я вже хотів відійти, але раптом побачив іще одну знайому постать. До болі знайому. Постать пішла за дільничним поліціянтом.
Страшенно заболіла голова.
ДО МЕНЕ УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА.
Я вийшов із під’їзду й попрямував туди, де зникли двоє моїх знайомих. Обережно завернувши за будинок, пройшов ще трішки й спинився за деревами. Такого побачити я не очікував. Приблизно за три десятки метрів від мене, на лавці на сусідньому подвір’ї, сиділи двоє чоловіків. Я не міг почути, про що вони розмовляють.
Федюкевич мав не надто задоволений вираз обличчя. Уважно озирнувся довкола й дістав маленький пакуночок. Передав ОЛЕГОВІ КРИЖУ, який одразу ж сховав згорток до невеличкої спортивної сумки. Мені здалося, що то могла бути зброя. Вони про щось розмовляли, постійно озираючись. Затим встали й кудись пішли.
Я присів, аби бути певним, що мене точно не помітять. Вони пройшли зовсім близько. Я попрямував за ними. Інтуїція мені підказувала, що йшли до мене. І вкотре вона мене не підвела. Принаймні чоловіки увійшли до мого під’їзду. Я не наважився ввійти за ними. Дуже скоро ці двоє вийшли. На обличчях розчарування: мене ж бо не виявилось удома. Порозмовлявши ще кілька хвилин, вони швидко розійшлися в різні боки.
Тепер я зовсім заплутався. Просто не знав, що мені робити далі. Такого повороту подій я просто не очікував. Я був настільки шокований побаченим, що цілковито забув про ще одну дуже важливу деталь…
Сьогодні було парко. Аж занадто. Молодий чоловік середнього зросту худорлявої статури з цікавістю вдивлявся вдалечінь. Він ніяк не міг вирішити, як діяти. Нервуючись, він тер свій золотий перстень. Він завжди так робив, коли хвилювався.
Цікава виходила картина: він стежив за Назаром, а Назар стежив іще за двома типами. До речі, теж йому знайомими. Те, що ці двоє часто спілкувалися, його абсолютно не дивувало. Він уже давно про це знав. З переляканого виразу обличчя Назара ставало зрозумілим: на відміну від нього, Назар про те не знав.
Чоловік посміхнувся. Так, зовсім скоро все має стати відомим. Усе таємне колись випливає назовні. Так буде й цього разу. Його обличчя скривилося від болю. Так, так буде й цього разу…
Урешті настала ніч. Літня задушлива ніч. Тепер вона приходила раніше. Дні ставали все коротшими. Безтурботні діти вже сховалися по домівках і, певно, дивилися свої безжурні сни. Надворі гуляла безклопітна молодь. Я блукав містом і курив. Намагався ходити тільки людними вулицями. Додому вертатися було страшно.
Домовився переночувати в Лізи. Щоправда, ще не казав чому. За годину я мав зустріти її на вокзалі. Ліза поверталася зі Львова, куди їздила на семінар із психології. Так, вона дійсно захоплювалася цією наукою. І мені теж було цікаво.
Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона тримала в руках книжку Фройда «Тлумачення сновидінь». Гм, так, Фройд — розумний дядько. Я не психолог за освітою, але чомусь ця наука теж мене цікавила. Можливо, через проблеми, які спіткали нашу сім’ю. Так хочеться знати, що ж керує людськими вчинками.