— Я ніколи тобі того не забуду! — кричала вона мені час до часу. А потім реготала. Таким страшним і моторошним сміхом. Відтак просто шкірилася, показуючи свої гострі кутні зуби.
— Я тобі ніколи цього не забуду! Ніколи! — То вже несамовито кричала Ліза. Чого вона мені ніколи не забуде? Я ж пам’ятатиму її твердий, холоднокровний і жорстокий погляд… У її руці зблиснув ніж. Ліза поволі наближалася. Бліда, мов смерть. Мов моя смерть…
Страх прибив мене до землі. Я стояв, і з моєї руки капала кров. Крап, крап. Я підвів руки до очей. Одна з них повністю була яскраво-червоного кольору. На другій руці теж просочилося кілька крапель червонуватої рідини.
Я помітив, що Ліза десь зникла. Лише Катя знову щось викрикувала мені. Я вже не міг почути, що саме. То був приглушений голос, немов вона кричала десь здалеку. Несподівано Лізина сестра з’явилася просто переді мною. Дівчина увійшла в моє тіло. Її голос раптом прозвучав зовсім близько. У моїй голові. Що вона мені кричала? Я не міг зрозуміти. Не міг і зовсім не хотів. Натомість у роті з’явився присмак крові. І чомусь здавалося, що то була не моя кров, а її…
Крап, крап, крап…
— Сніданок уже готовий, — почув я Лізин голос, щойно розплющив очі. — Я вже дзвонила Малашку. Він просив привезти листа у відділок. Ти вже встаєш? Поїдемо зараз разом? — Вона сиділа біля мене на ліжку.
Я примружився від яскравого ранкового світла. «Нарешті ранок!» Я ствердно хитнув головою, насправді не надто зрозумівши те, що вона мені щойно сказала. Голова ще була мов у тумані. Я поволі починав пригадувати все, що трапилося напередодні. Відтак згадав свій сон, і мені стало неприємно. Ще зо хвилину я намагався второпати, чи то дійсно було марення. «Так», — нарешті заспокоїв я себе.
— З тобою все гаразд? — Ліза вже починала одягатися.
Я вкотре ствердно похитав головою.
— Котра година?
— Уже пів на дев’яту. Ти встаєш?
— Так, зараз встаю.
— Я на кухню. — Вона швидко вийшла з кімнати.
Ліза поспішала. Не треба було навіть запитувати: я цілком був певен, що вона не припиняє думати про Катю.
Я поволі підвівся з ліжка.
Туман у голові починав розсіюватися. Повільно поплентався у ванну. Під час гоління порізався. На шкірі виступила яскраво-червона смужка, яку я негайно змив із себе. Подивився в дзеркало. Поріз виявився сильним. На обличчі знову виступила кров. Я ще раз змив водою. Здається, припинилося. Доголившись, я поспішив на кухню.
— Що це в тебе? — Ліза подивилася на моє обличчя.
— Що там таке? — Серце чомусь йойкнуло.
— Кров на щоці. Ти порізався? — Вона підійшла й спробувала витерти. — Уже трохи засохло. Треба, щоб ти потім витер вологою серветкою. Або краще промий перекисом.
Я відмахнувся: мовляв, усе гаразд. Ми снідали мовчки. Я звернув увагу, що Лізині думки далеко: вона розмірковувала про Катю. Мені ж усе ще було не по собі від нічного марення. Після сніданку ми швиденько зібралися.
— Я вже поклав листа, — сказав я Лізі, помітивши, що вона щось шукає в коридорі.
— Так? Добре. Назаре… Потім знову підемо до Свєти й Вови. Я відчуваю, що вони знають, де Катя.
— І мені так здається. Ну що, ходімо? — Я вже був готовий. Листа я поклав у свій наплічник.
Ліза схопила сумку й пішла до виходу. Перед дверима ми спинилися. Лише годину тому ми чули, як сусіди поспішали на роботу. Ще півгодини тому в під’їзді було вельми людно. Та не зараз. Я тихенько поглянув у вічко дверей. Нікого не було. Я здивувався, наскільки рішуче Ліза відчинила двері.
Тепер було небезпечно блукати містом. Усі на нього полювали. Поліція відправила його фото в усі засоби масової інформації. І не лише місцеві та обласні. Зараз він не міг навіть вийти за продуктами чи в кафе. Мусив переховуватися.
Йому пощастило виготовити новий паспорт та щезнути, сховатися навіть від давніх знайомих. Хоча навіщо йому зараз той новий паспорт? Він йому зараз не міг допомогти. Навряд хтось узагалі захотів би його в такий момент виручити. Здавалося, уся країна, кожне живе створіння шукає його. Так несподівано він став ворогом номер один для всіх. Страшно було навіть думати, що б із ним зробили, якби впіймали.