— Здатне, — погодилася вона. — Але мені все ж приємніше думати, що наше «Воно» може бути не тільки агресивним. Адже не хочеться думати про себе так погано, правда ж? — Вона знову усміхнулася. Цього разу доволі стомлено. — До того ж не забувай: є психічно хворі люди, які не здатні й мухи скривдити. І їх навіть не саджають до лікарень та тюрем. А вони все ж несповна розуму. Хоча, на мій погляд, це звичайні люди, які просто не підпадають під уявлення суспільства про те, якою має бути звичайна людина. Ми завжди боялися чогось такого, що виходить за межі. От ми й намагаємося позбутися таких людей, пробуємо їх не помічати.
— Ти знаєш, я теж думав про таке. Не кожен, хто виглядає божевільним, насправді хворий.
— По-моєму, психічнохворих узагалі не існує. Є лише такі, що не втрапляють у межі суспільного логічного мислення. Наприклад, комусь небо може ввижатися рожевим або ж зеленим. І якщо більшість каже, що воно блакитне, це не означає, що це дійсно так. Звідки ми можемо знати, що не помиляємося? Може, вони мають рацію?
— І не забувай, — продовжувала вона, — душевнохворі люди нерідко виявляють неабиякі розумові здібності. Часто — та ні, я б сказала, завжди — вони чудово розбираються в житті. Вони здатні чудово зрозуміти іншу людину. Неодноразово мені траплялися факти про те, що маніяки здатні настільки причарувати свою потенційну жертву, навіть загіпнотизувати, що тій ніколи не спаде на думку, що її насправді планують убити абощо. Вони можуть справити враження справжнього друга, який чудово розуміє всі твої проблеми. Маніяк, будучи для тебе цілком незнайомою людиною, здатен лише за кілька хвилин викликати таку довіру, якої хтось зі знайомих може ніколи не дочекатися. Окрім того, серед душевнохворих трапляються надзвичайно талановиті люди. Наприклад, люди мистецтва.
— Цікава в тебе позиція. — Цього разу я теж стомлено всміхнувся.
Ліза ж продовжувала:
— Більше того, зверни увагу: за Фройдом, у людини є потяг до вбивства, чи не так? — Вона почала говорити жвавіше, немов це щойно спало їй на гадку.
Я кивнув.
— Отже, на його думку, коли людина вбиває, ґвалтує чи робить те, що суперечить суспільним нормам, це означає, що її «Воно» бере гору над «Над-Я». Це мало б означати, що ця особа несповна розуму.
Я знову підтвердив її слова кивком.
— Виходить, що так.
— Але чому ж тоді не всіх, далеко не всіх людей, що скоюють подібне, визнають душевнохворими? І я навіть, здається, знаю відповідь на це запитання. Ці люди просто поводяться, як цілком нормальні. Інколи можна сказати, що ті діяли в стані афекту або мали тимчасове помутніння розуму. У таких випадках до них застосовують відповідне покарання. Найчастіше подібних виправдань у цих злочинців немає. І тоді їх визнають психічно здоровими й відповідно до цього засуджують. Є люди, які вбивають і залишаються при цьому абсолютно непокараними. Згадай, наприклад, Трумена, який у цю пору, шістдесят п’ять років тому, скинув на Японію дві атомні бомби. Хіба нормальна за законами суспільства людина могла до такого додуматися? І його за те навіть за ґрати не посадили.
— Що ти всім цим хочеш сказати?
Ліза повела плечима.
— Тільки те, що насправді ми далеко не завжди можемо розпізнати затьмарення розуму. І, власне, я взагалі не впевнена в тому, що існують божевільні. Адже це просто люди, які не чинять так, як усі, і яких суспільство неодмінно бажає позбутися. Прагнення позбутися таких людей — теж своєрідний потяг до руйнування. Ось і все.
— Отже, ти стверджуєш, що Криж — цілком нормальна, здорова людина?
— За законами природи так. За законами ж суспільства він божевільний, — резюмувала вона.
Я замислився над її словами. Виходить, що божевільних не існує? Але тоді немає абсолютно ніяких правил. Точніше, будь-хто може переступити ці, витворені ними ж межі дозволеного. А якщо вірити Фройду, то кожен із нас спроможний іти проти суспільства. Отже, кожен із нас здатен будь-якої миті скоїти злочин. Навіть убивство. Адже ти ніколи не знаєш, коли «Воно» твого найліпшого друга переможе його «Над-Я».
Отже, ніде й ніколи ми не можемо почуватись у безпеці. Ми ж бо навіть не знаємо, а раптом наше «Воно» одного дня переможе наше «Над-Я»? І тоді немає гарантії, що ми не заподіємо шкоди комусь чи навіть собі. Отож ми постійно перебуваємо в небезпеці. Де б ми не були, з нами постійно крокує НАШ ВОРОГ — МИ.
— Я от усе згадую про ту жінку. — Це був ранок, ми щойно прокинулись і просто лежали в ліжку. Нарешті та жахлива ніч минула.