— Про ту вбиту? — Чомусь мені відразу подумалося саме про неї.
— Та ні. — Лізу сіпнуло від згадки про порізаний труп. — Про ту, як ти кажеш, примару.
— Чиє волосся й відбитки пальців знайшли на місці вбивства?
— Так.
— І що саме ти про неї думаєш?
— Мені спало на думку… А що, коли ми знайдемо її, то знайдемо й Крижа?
— Певно, що так, адже вони разом. От тільки вона дійсно наче той фантом. Зі слів свідків, Криж не спілкувався ні з якою іншою жінкою, окрім Альони. Я вже не раз роздумував про неї. Але й гадки не маю, як її можна вирахувати. — Я сів. Ранкова дрімота повністю минула. У голову ввійшла жорстка реальність. Ліза теж підвелася.
— Але вона десь є. Адже примар не існує. Вона не може просто щезнути.
— Чому ж не може. — Я глянув їй прямо в очі. — Вона вже цілком могла накивати п’ятами.
— Але навіщо їй це робити?
— А навіщо їй узагалі вбивати? — відповів я запитанням на запитання.
— Навряд вона захоче кинути те, що почала. Окрім того, якщо вони роблять це з Крижем разом, то я не повірю, що так несподівано їхній тандем розпався.
— Ти знаєш, я повірив би в що завгодно. — Тепер я вже встав і хотів був іти у ванну, та Ліза мене спинила:
— Її потрібно знайти. Я відчуваю, що вона може привести нас до Крижа. Він-бо може переховуватися лише в неї.
— Чому ж він не переховувався в неї відразу? Не забувай: поліція ледь не схопила його в готелі.
— Не знаю, — задумливо протягнула Ліза. — Але нам украй потрібно її знайти.
— Серденько, поговорімо про те, коли я прийду з ванни, окей?
— Слухай. — Ліза не відповіла, натомість я зрозумів, що в неї з’явилася ідея. — Якщо він був у тому готелі, то цілком імовірно, що й вона там. Просто поліція не знає, як вона виглядає, і шукала тільки Крижа!
Я замислився. Відтак мені на думку спало заперечення Лізиної здогадки:
— Так, але ти не забувай, що адміністратор готелю стверджує, що Криж був сам. Більше того, жодного разу нікого поряд із ним не було.
Тепер Ліза була загнана в кут. Проте ненадовго.
— Тоді, можливо, ця жінка живе десь поблизу готелю? А адміністратор просто не міг постійно стежити за Крижем. Він же там не нянькою працює.
Раціональне зерно в тому, що говорила Ліза, звичайно, було. Я замислився.
— А тут ти маєш рацію. — Вона просяяла. — Сьогодні ж підемо туди й спробуємо щось рознюхати.
— Добренько, ти тільки недовго в душі.
— Окей. — Я ступив кілька кроків, але раптом спинився. Мозок вимагав розслаблення. Я подивився на Лізу. Вона була такою свіжою й милою, як сам ранок.
— Що? Що таке? — Вона з підозрою глянула на мене. Я підійшов ближче.
— Ні, Назаре, зараз не час. Ти що?
— Лізо, для цього завжди час. — Я обійняв її й почав вкривати все її тіло поцілунками.
— Останнім часом ти без цього взагалі не можеш. — Вона спробувала відкараскатися від мене, та я її втримав. Певно, я занадто міцно стиснув їй руку — Ліза скрикнула.
— Вибач, я не хотів. Ходи до мене. — Я притягнув її ближче до себе.
— Назаре, зараз не час. Кажу ж тобі. — Вона почала пручатися. — Та що ж із тобою?
Натомість я не збирався її відпускати. Я знав її характер і знав, що скоро вона поступиться. Так і сталося. Вона любила секс, як і я. Ліза може чудово задовольнити.
Я став цілувати її тіло, поволі спускаючись донизу. На животі я зупинився на її шрамі від апендикса. Ще одна річ після родимки, через яку Ліза так хвилювалася. Але я й це обожнював.
Мені конче треба було хоч трішки розслабитися. Інакше не знаю, що б зі мною було. А секс, на мою думку, найкращий релакс. І я його отримав.
Отже, ми полювали на примару. На щастя, нині день обіцяв бути по-справжньому літнім. Це мимоволі надавало нам надії. Хоча, звісно, і не гарантувало успіху. Сонце гріло, але не пекло. Час до часу, щоправда, на передній план виступали хмари. І тоді ставало дещо неприємно. Мене чомусь огорнуло якесь незвичне хвилювання. Ні, то був не страх, а саме неприємний неспокій. Трохи болів шлунок і неначе нудило. Але я достеменно знав, що все те було через нерви.
Лізу ж, навпаки, сповнював ентузіазм. Вона була впевнена, що ми на правильному шляху. Насправді я теж так думав. Але не був переконаний, що ми так легко зможемо знайти ту жінку, яка видавалася мені якоюсь химерою. Я тоді й близько не міг уявити, як вона може виглядати. Усе, що спадало на думку, це образ якогось марева, що з легкістю літає понад землею, швидко переміщаючись то туди, то сюди. Словом, на той момент я міг уявити її лише як примару й не інакше. Та все виявилося не таким фантастичним, як я собі уявляв. Тим видивом таки була звичайна жінка з плоті й крові. Щоправда, про те, хто вона, ми дізналися набагато пізніше.