Лізу неабияк турбувало запитання, чому Криж раптом змінив свій почерк. Натомість поліцію це мало зацікавило. Хоча й вони звернули увагу на цю різницю. Як на мене, то його почерк не мав абсолютно ніякого значення. Криж залишався вбивцею. Окрім того, це кровопролиття, на мій погляд, теж було жорстоким. Хіба ж ні? Переїхати людину так, що її неможливо впізнати, а потім кинути в річку.
Скоро на нас чекало й велике розчарування: волосся проститутки ніяк не було причетним до вбивств. Отже, не вона була тим фантомом.
Потім нам сповістили ще одну приголомшливу новину.
Він також постійно стежив за тим, що відбувається. І він теж боявся. Зараз чоловік сидів у кімнаті свого готелю й роздивлявся газетний знімок психопата, який уже вбив стількох людей. Так, він неодноразово бачив його. І навіть не так давно випадково помітив на вулиці. Спершу він навіть не здогадався, що це і є Криж, настільки той змінився. Тепер злочинець був схожим на безхатченка. Спершу він не звернув на Крижа жодної уваги. І не впізнав би його взагалі, якби не знайомий нервовий тик на обличчі.
На щастя, Криж його помітити не встиг. Натомість він зауважив погляд Крижа. І то був цілком звичайний вираз обличчя зацькованої людини. Людини, наляканої до смерті. Людини у відчаї. Хіба міг він і справді бути таким бездушним убивцею? Щось йому підказувало, що ні.
А якщо поліція помилилася й насправді це не він чинив усі ті страхіття? Якщо то був не він, тоді на думку спадав лише один варіант відповіді. І це жахало. Чоловік боявся, що знає істинного злочинця. І тоді це буде по-справжньому страшно. Якщо це той, на кого він думав, то… у такому випадку неможливо було навіть описати, наскільки це мала бути безжальна й небезпечна людина. А головне — хитра. Немає нічого жахливішого від хитрого й холоднокровного вбивці. З другого боку, повідомляли, що цього разу знайшли відбитки пальців, і вони належать саме Крижу. Це його неабияк заплутувало. Він знову покрутив свого персня.
Ми мовчки йшли до відділка. Малашко мав щось повідомити. По телефону слідчий говорити не захотів. Учорашнє літнє сонце змінилося на похмурі осінні хмари. Літо порадувало нас лише кількома погідними днинами. Відтак місто знову огорнула темрява.
Ми з Лізою вирішили не сідати в маршрутку, а пройтися пішки. Хотілося трохи розвіятися. Останнім часом ми мало виходили з будинку. Увечері тим паче. І хоч зараз було трохи прохолодно, а проте так мозок працював краще. Кожен міркував про своє.
Я не став запитувати, про що розмірковувала Ліза. Здогадувався. Щодо мене, то я чомусь зацікавився такою думкою: за твердженням Фройда, наше «Воно» прагне до руйнування. Але ж є люди, метою яких, навпаки, є народження чогось. Витворів мистецтва, наприклад. Або ж узагалі як чинить більшість людей — просто живе та нічого не руйнує. Чому таким людям і на думку ніколи не спадає позбавити когось життя? Адже більшість людей ніколи нікого не вбивала. Я не зараховую сюди солдатів, що вбивають на війні, адже вони таки вбивають. З тієї ж причини не зараховую сюди працівників поліції. Навіть просто мисливців, яким приносить задоволення полювання на тварин чи птахів. І при тому всьому є люди, які ніколи нікому просто не здатні завдати шкоди. Чому ж то так? І їм навіть на думку ніколи не спадає таке. Чи спадає? Адже не можу я підписуватися за всіх.
Він знову пройшовся кімнатою. Здавалося, голова зараз лусне. Страшні картини поставали перед очима. Він заклав руки за голову. Заплющив очі. Нерви не відпускали його. Хто ж усе-таки вбивця? Він сидів тут уже стільки часу й ніяк не міг того збагнути. Мозок уже просто того всього не витримував.
Чоловік сів на ліжко, але знову швидко встав. Уже вкотре роздивився кімнату. Зовсім дешева готельна кімната. Перстень його лежав тепер на пошарпаному старому нічному столику. Коли встиг його туди покласти? Останнім часом помічав за собою провали в пам’яті. Навіть сьогодні він не зовсім пам’ятав, де гуляв уночі. Звісно, то небезпечно — гуляти нічним містом. Але він раптово відчув такий нестримний потяг покинути це задушливе приміщення. Цей довбаний готель! Як би йому хотілося залишити нарешті його й це місто! Але ми не завжди можемо робити те, що хочемо. Точніше, найчастіше нам доводиться підлаштовуватися під ті обставини, які нам підсовує життя. Хоча, звісно, є люди, які завжди отримують те, що хочуть.