Він не міг дихати. Довелося розстібнути комірець. Ні, краще взагалі зняти цю сорочку. А той клятий вентилятор не допомагав! Чоловік скинув сорочину й із ненавистю кинув її на ліжко. У кімнаті стояв запах хризантем. Він не міг його терпіти. Чому покоївка принесла в номер саме ці квіти? Стоп. Ні, це не покоївка принесла. Це він їх купив. Навіщо? Це ж квіти смерті. Від самого дитинства він не любив їх.
Останнім часом із ним відбувалося щось дивне. Чорт забирай! Викурені цигарки! На столі валялися недопалки. Сім штук. Хай йому грець! Він знову почав курити! Та коли це він встиг викурити аж стільки цигарок? Уночі? Чорт забирай! Ті кляті провали в пам’яті! У нього таке часом бувало. У ті моменти, коли його організм зазнавав неабиякого стресу. «Сподіваюся, я не накою чогось такого, що не варто було б робити, — промайнула в голові думка. — А головне, сподіваюсь, я ВЖЕ не накоїв чогось зайвого».
Він навіть не пробував згадати, що робив уночі. Зазвичай це просто було марним витрачанням часу. У будь-якому випадку більшість своїх дій він завжди пам’ятав. Тому майже з упевненістю міг стверджувати, що все було гаразд.
Чоловік знову пройшовся кімнатою. Він відчував, що ставало краще. Момент шаленої паніки минав. Тіло відчуло легеньку прохолоду. Підійшов до вікна. Збиралося на дощ. Він із дитинства почувався зле в таку погоду. Знадвору повіяло паленим. І цього запаху він теж із дитинства не міг терпіти. Від цього духу його нудило.
Чоловік причинив вікно й подзвонив на рецепцію. Попросив принести їжі. Мовляв, щось не дуже добре почувається. Поклав слухавку й завмер. Чомусь раніше ця дивна тиша не була такою помітною. Раніше в коридорі частенько чувся шум кроків. Але останнім часом то була рідкість. Прийшовши в номер, люди намагалися більше нікуди не виходити. Раптом він посміхнувся. Так, усі бояться того психа. Усі його бояться. Обличчя напружилось і стало серйозним. І він його теж боявся.
За двадцять хвилин чоловік почув легенький стукіт у двері.
— Заходьте! — гукнув він якось стомлено.
— Здрастуйте! Ви просили обід. — До кімнати ввійшла зовсім молода дівчина. Певно, років вісімнадцяти. І несміливо стала біля дверей.
— Дякую, поставте на стіл. — Він шукав у кишені сорочки гроші, краєм ока поглядаючи на дівчину. Він уже давно примітив її. Вона була досить симпатична й мила. Хоча набагато молодша від нього. І чомусь наче налякана.
— З вас двадцять вісім гривень, — мовила покоївка, здавалося, лише для того, аби щось сказати. Адже ціну він уже мав знати.
Чоловік похитав головою й криво посміхнувся їй. З усіх гостей готелю дівчині, напевно, найбільше не подобався цей тип. Років на п’ять-сім старший від неї, постійно знервований, з дивним поглядом. І часом від тих очей чомусь ставало неприємно. Як от зараз. «І чому він так довго риється у своїй кишені?» — з певним нетерпінням подумалося їй.
У кімнаті відчувався якийсь сморід. Він заборонив прибирати в його номері. Це видавалося дещо дивним. І жив цей чоловік тут уже давненько. І приїхав незадовго до того, як у місті почався весь той жах. Вона ще ні з ким не ділилася цією своєю думкою, адже, здавалося, тільки їй він був не до вподоби. Усі інші цілком нормально його сприймали. Він навіть ледь не закрутив роман з однією її подругою. Але вони всього-на-всього кілька разів переспали й на тому розійшлися.
— Мені здається, чи ви ніби знервовані? — Чоловік усміхнувся, знову показавши свої жовті зуби. Нарешті він знайшов гроші й відрахував їй потрібну суму.
— Ні, чому ж? Усе гаразд.
Він простягнув гроші.
— Решту візьміть собі. І нічим не переймайтеся. — Чоловік став зовсім близько. — Якщо захочете з кимсь побесідувати про свої проблеми, обов’язково приходьте до мене. Я маю неабиякий талант вислуховувати. А в нашому житті надзвичайно важливо мати когось, кому б усе можна було розповідати. І, знаю за своїм власним досвідом, найлегше про свої неприємності розповідати незнайомій людині. Тому, хто тебе абсолютно не знає й не відає нічого про твоє життя, тож сприйматиме все цілком об’єктивно. — Чоловік говорив якось спокійно й тихо.
У грудях відчулося тепло. Він ніби читав її думки. Адже дійсно вже так давно їй хотілося поговорити з кимось про наболіле. І він виявився цілковито певним, вона щойно відчула це: йому вона могла розповісти все, навіть незважаючи на те, що взагалі з ним незнайома. Однаково скоро він поїде звідси й нікому її таємниць не видасть. Проте її стримувала одна думка: що сказати іншим. Не може ж вона прийти до нього в кімнату надовго. Звісно, таке неправильно зрозуміють і про неї обов’язково хибно подумають.