— Ви можете прийти ввечері чи навіть уночі. Це для того, щоб про нас не подумали нічого зайвого, — наче прочитав він її думки. — Я довго не лягаю. Окрім того, я вимкну світло, і ви не бачитимете мого обличчя. Так буде навіть простіше. Знаєте, як на сповіді. Священик не знає, з ким балакає, і ви його теж добре не знаєте. З чужими людьми завжди простіше. — Чоловік зовсім упритул наблизився до неї й говорив іще тихіше.
Його погляд так причаровував. Якби можна було, вона б просто зараз лишилася тут, із ним. Від нього йшло таке тепло. Тепло із самої глибини його душі. Він торкнувся її руки.
— То що, ви прийдете? — Цього разу він поглянув прямо в очі.
— А ми точно просто поговоримо? — Вона не могла відірвати своїх очей від його.
— Звичайно, можете тим не перейматися, — чоловік заговорив трішки голосніше, проте таким самим заспокійливим голосом. Відтак усміхнувся. І цього разу його усмішка здалася їй цілком нормальною й зовсім не страшною. — Чи ви мені не вірите?
— Чому ж, вірю. — Дівчина схилила голову й ніяково всміхнулася.
— Ну, от і чудово. — Він зітхнув немов із полегшенням. — Приходьте сьогодні об одинадцятій вечора. Влаштовує?
Покоївка ствердно похитала головою. Ще кілька секунд вони дивились одне на одного. І це було зовсім тихо, без будь-якого остраху. Потім вона поспішила до інших клієнтів. За нею зачинилися двері. Чоловік усе ще стояв і дивився їй услід. Гарненька дівчинка з милою фігуркою. Такий приємний молодий голос. Такі гарні груди. Округлі сідниці. Чому ні?
— Тобто як? — Я звернув свій погляд прямо в маленькі, а проте дуже уважні очі слідчого Малашка.
— Та ось так, — процідив крізь зуби поліціянт. Він сидів за своїм столом і нервово крутив у руках ручку. Скоро прийшов Ярик. Другий слідчий спокійно привітався й сів на своє місце, слухаючи, про що йдеться.
— Я щось не розумію. Як так могло статися, що ви спершу обвинуватили іншу людину? — Новина вразила мене просто вщент. Я не міг втихомиритись і починав усе більше нервуватися.
— Заспокойся, — мовила до мене Ліза, поклавши руку мені на плече.
— Вони мали сильний конфлікт іще одразу, як Стас у нас з’явився. У камері Стас спочатку сидів із кількома іншими в’язнями. Між ним та Приходьком почалася сварка, і вони мало не побилися. Ніхто так і не розповів, що там було. Проте Приходько пообіцяв неодмінно з ним розправитися. Більше того, він сидить за жорстоке вбивство свого вітчима.
Усе це розповідав уже Ярик. Малашко не відводив від нас із Лізою погляду. Ярик продовжував розповідь:
— Просто більше ні на кого не можна було подумати.
— Але ж ви від самого початку не могли пояснити того, як було скоєно вбивство, — зауважила Ліза.
— Та ми й зараз не можемо того зрозуміти. І тепер ми ще більше заплуталися. — Малашко потер чоло. Несподівано я помітив на його лобі малий білий слід — старий шрам. Дивно. Чомусь раніше я ніколи його не помічав. Певно, тому, що він був зовсім невеличкий. Малашко поклав на стіл ручку, яку до цього моменту крутив у руках, і взяв зі столу мобільний.
— А що тут плутатися? Хтось, певно, підкинув йому це лезо в їжу, хтось із працівників або ж навіть за проханням того ж таки Приходька, — запропонував я можливий варіант.
— Що збиває з пантелику, так це справжній подив Приходька в момент, коли він дізнався про смерть Стаса. Більше того, ми не можемо висунути йому звинувачення, адже немає прямих доказів того, що вбивство скоїв саме він. Тобто мотив є, а от зі способом… — протягнув Малашко.
— Але й мотив, я б сказала, притягнутий за вуха. Я про це подумала ще з першої хвилини, як про нього почула.
— У тім то й річ: потрібно бути психом, щоб убити людину за якесь непорозуміння й таким способом, — проказав Ярик.
— Отже, усе-таки ви не знаєте, хто вбив Стаса? — Мені захотілося почути остаточну відповідь.
— Ми маємо підозрюваного, себто Приходька. Але цього мало. Потрібні незаперечні докази. У ході розслідування було з’ясовано, що їх недостатньо. Ми так і не змогли знайти спосіб, у який він міг усе те організувати. А тому не можемо стверджувати, що вбивця — саме він. Точніше, не маємо права. — Малашко різко підвівся зі свого місця. У мене аж серце йойкнуло від несподіванки, хоч він і раніше робив так досить часто.
— А що каже сам Приходько? — Здавалося, Ліза навіть не звернула уваги на той рух слідчого.