— Звідки ж ти знаєш, що то його улюблений спосіб? — Я був на сто відсотків упевнений, що тут Ліза помиляється.
— Не знаю, просто відчуваю. Ці вбивства дійсно досить сильно відрізняються.
— Хай там як, — несподівано перервав її Малашко, — але факт залишається фактом: ми знайшли відбиток великого пальця Крижа на місці останнього вбивства. Ми маємо знаряддя вбивства Заречнюка, яке було знайдено в того ж таки Крижа. Тож усе збігається. Він є єдиним убивцею. Ну і ще, звісно, його спільниця. Сумніви, звісно, виникають стосовно Стаса. Тут, напевно, доведеться шукати іншу людину. Але я думаю, що це не виявиться складно, адже ніхто інший, окрім тих, що перебувають у в’язниці, не міг скоїти цей злочин, — резюмував поліціянт. — А тепер вибачте мене, мушу відійти. — Він швидко встав.
— А ти куди? — Ярик зупинив напарника.
Склалося враження, що Малашко відповідає знехотя:
— Мушу терміново подзвонити. Це стосовно тої крадіжки в районі дванадцятої школи. Мав зателефонувати ще півгодини тому новому дільничному, але забув. Так що вибачайте, відійду. — Малашко усміхнувся.
— Запитай у нього, чи він уже спілкувався з хлопцями з Острога. Він мав із ними зв’язуватися.
— Запитаю. Я пам’ятаю про це, — сказав Малашко швидко й залишив нас.
— Назаре і ви, Лізо, — звернувся до нас Ярик, — я вас дуже попрошу відразу дати нам знати, якщо щось згадаєте стосовно Стаса. Навіть якщо ця інформація здаватиметься вам не дуже важливою. Тобто з ким він спілкувався, куди ходив, щось, можливо, не зовсім для нього характерне. — Ярик був із тих, хто любив багато жестикулювати. Це завжди привертало мою увагу до нього.
— Зрозуміло, — кивнула Ліза. — Не хвилюйтеся: якщо що, ми відразу вас повідомимо.
Ми перемовилися ще кількома словами про хід розслідування та подальші наші плани й розпрощалися. Виходячи з кабінету, я звернув увагу на мобільний Малашка, який лежав у слідчого на столі, прикритий папкою.
Чомусь після тієї розмови у відділку мені захотілося сходити до Стаса, себто відвідати його могилу. Дурне виявилося бажання. Лише потім я зрозумів, наскільки все ж небезпечним воно було.
Я провів Лізу додому, а сам попрямував на цвинтар. Уже за півгодини був там. На похорон я не ходив, тому могилу довелося шукати. Перше, що кинулось в очі, це те, як розрослося кладовище. Спершу мені навіть здалося, що воно безкрає. Сотні могил простягалися вправо, так само вліво й стільки ж попереду.
Я знав, що його мали ховати десь із правого боку. Там були нові могили. Відповідно, і завернув туди. Зараз на кладовищі майже нікого не було. Лише де-не-де ходили відвідувачі, хтось сидів зі штучними квітами біля поховань своїх друзів чи родичів. Так, штучні квіти. А хіба мертвій людині біля себе не хочеться бачити справжні живі квіти? Утім, яка їй різниця? Вона ж мертва. Зовсім удалині сидів старий в обдертому одязі. Він понуро подивився на мене й відразу відвів погляд. Цей дід мені видався схожим на безхатченка. Я пішов далі.
Погода ніби покращилася. Визирнуло сонце. Було навіть трішки спекотно. І це створювало величезний контраст. Парадокс. У місті суму й жалю гріло приємне сонце, дув легенький славний вітерець. І все це так заколисувало. Але погляд блукав далі могилами, і ти розумів, що перебуваєш на кладовищі. У місці, де щодня хтось ллє страшні сльози. У місці, де розбивається вщент чиясь надія. Де постійно хтось із кимось прощається назавжди. Але гріє приємне літнє сонце. Настільки, що аж хочеться усміхнутися. Усміхнутися по-дитячому щиро й легко. І всі тривоги немов відпускають тебе.
Я блукав рядами, шукаючи Стасове місце поховання. З обох боків мене оточували могили з чорними й сірими пам’ятниками. На всіх фотографії померлих. Я автоматично читав прізвища, дати смерті, вираховував роки життя, вдивлявся в обличчя. Зовсім недавні числа, зовсім свіжі могили й люди абсолютно різного віку. Могили маленькі й великі.
Тілом проходив неприємний холодок. Така свіжа земля біля багатьох могил. Подув утішливий вітерець. І знову тепле сонце відірвало мене від похмурих думок. Навколо були посаджені дерева. Місцями багато дерев. І на мить мені здалося, що я гуляв садком чи навіть парком. Спокій заколисував мене. Навіть з’явилося бажання просто сісти десь і насолоджуватися затишком, що панував тут. Насолодитися тим спокоєм, якого в місті, серед живих, я не міг знайти вже давно. Не дарма, виявляється, кажуть: «Спочивай у мирі».