Краєм ока я звернув увагу на те, що з мене не зводить погляду Малашко. Слідчий стежив за моєю реакцією та чекав на моє пояснення. І я знав, що той запис означав. Точніше, я міг пояснити те, хто ж на плівці. А от що це означало…
— Це мій зведений брат, — нарешті промовив я. — Це Валера.
Я потер чоло. Я не міг нічого второпати. Мій брат був тут, у місті. Але мені він не дзвонив. Він приходив до Стаса у в’язницю. Навіщо? А потім Стас помер.
Думки почали плутатися в моїй голові. Я заплющив очі й знову потер чоло. Несподівано згадав те, що аж ніяк не мав права забувати. Мені згадався день, коли я побачив Крижа та Федюкевича разом. Але перед тим я помітив іще одну, до болі знайому постать. Постать, яка була надзвичайно схожа на мого зведеного брата Валеру. Я настільки здивувався, побачивши Федюкевича та Крижа разом, настільки злякався, що абсолютно забув про брата. І тільки зараз я про це згадав. Отже, мені тоді нічого не здалося. Усе було так, як я це бачив. Який же я дурень! Як можна було таке пропустити! Я підвів голову до Малашка. Він усе ще дивився на мене. Слідчий чекав пояснення.
— Тобто як «зведений брат»? Чому ви ніколи про нього не згадували? Чому я ніколи його не бачив? — Малашко, здивований, здавалося, не менше, ніж я, сів навпроти мене. Він зупинив запис.
— Та я й сам його вже досить давно не бачив. — Дивні почуття налинули на мене. Я відчував, що мені важко дихати. — Я наллю собі води. — І не чекаючи на відповідь, потягнувся до графина.
— Так, звичайно. — Малашко напружився, очікуючи того, що я розповім.
— Ми не бачилися вже майже десять років. Вітчим із матір’ю розлучилися й нас розділили. Валера з батьком поїхав у Росію, в Омськ. Валерці тоді було сімнадцять. Мені — шістнадцять. Ми й до того мало спілкувалися. А відтак і поготів.
Я не став розповідати Малашкові про справжню причину, через яку вітчим забрав Валерку, себто про підозри на психічний розлад. Мені не хотілося, щоб слідчий про це дізнався. Бозна-що він міг у такому випадку подумати (зважаючи на ситуацію, що склалася в місті).
— І ви не знали, що ваш зведений брат повернувся?
— Нещодавно я бачив його в місті. Точніше, це було того дня, коли я помітив разом Федюкевича та Крижа. — Я знову згадав про сьогоднішню зустріч із тим психом. Але наразі вирішив нічого не казати Малашкові. — Я побачив його, а потім майже відразу — Крижа з Федюкевичем. Для мене подібне знайомство дільничного та Крижа стало такою несподіванкою, що я абсолютно забув про те, що побачив Валеру. Окрім того, я не був на всі сто відсотків упевнений, що бачив саме його. Тоді. Зараз я вже в тому не сумніваюся. — Я розповідав усе з похиленою головою. Новина дійсно надто мене приголомшила.
— Як ви думаєте, чому ваш зведений брат вам не зателефонував? І чому він ходив до Стаса? Я думаю, він не міг не знати, що скоїв ваш колишній друг. Якщо вже він знав, де перебуває Стас…
— Я не знаю, чому він не набрав мене. Поняття не маю. Ми, хоч і не ладнали, а проте я завжди був упевнений, що якщо він приїде, то обов’язково подзвонить. Окрім того, квартира, де я живу, записана на нас обох. Я не маю поняття, чому Валерка цього не зробив.
— А чому він приходив до Стаса?
— Валерка зі Стасом товаришували в школі. Вони були однокласниками. Можливо, він хотів про щось із ним поговорити.
— З відео видно, що Стас здивувався, побачивши його. Потім розмова йшла дещо напружено. Ваш брат пішов незадоволений. — Слідчий увімкнув кінець запису. — Ви можете додати ще щось із приводу всього цього?
Це запитання мене роздратувало.
— Ну що, по-вашому, я міг би ще додати? — Я дещо підвищив голос. — Уже сказав: я сам не розумію, що коїться. Не маю ані найменшого уявлення, чому мій брат не повідомив мене про свій приїзд. З іншого боку, він мені навіть не кровний родич. Ми один одному нічого не винні. Єдине, що нас може пов’язувати за стільки років, це квартира, яку мати лишила нам обом. І я не маю ані найменшого уявлення, чого він ходив до того придурка! Я не знаю! — Останні слова я промовив, особливо наголошуючи.
Нарешті Малашко облишив ставити ці дурні запитання. Я дійсно нічого не міг пояснити. Зараз мені почали пригадуватися моменти, які раніше абсолютно не привертали мою увагу. Хіба що здавалися тоді дещо дивними. Не більше. Я повідомив про них слідчому: