— І ви погодилися?
Філіпчук теж уважно його роздивлявся. Він був невисокого зросту, але дуже кремезний. Олег подумав, що він, певно, часто буває в спортзалі. Погляд Філіпчука лякав Олега, напевно, навіть більше, аніж погляд його напарника. Надто він був грізним. Із сусідньої кімнати чулися голоси працівників поліції та сусідів. Їх теж про щось розпитували. Про що саме, Олег почути не міг.
— Так, звісно, що я погодився, — продовжив він. — Катя мені подобалася. Та й допомогти хотів. Сам колись приїхав із провінції. Знаю, як там нецікаво, особливо коли ти молодий. Але на той час їй уже виповнилося вісімнадцять, — усе ж таки вирішив уточнити чоловік.
— Це ми знаємо, ви цим не переймайтеся, — знову відповів Філіпчук. Його колега продовжував уважно роздивлятись Олега. — Що було потім?
Олег важко зітхнув і продовжив розповідь:
— Одного разу в програмі «Патруль» ми побачили, що Катю розшукують. Тому вирішили, що вона сидітиме просто в мене вдома й ми нікуди не ходитимемо. Вона надто боялася того, що доведеться повернутися додому. До того, як ми дізналися про розшук, ми виходили вечорами, коли я повертався з роботи. Виходили посидіти в якомусь кафе чи ресторані. Ходили на дискотеку чи пограти в боулінг. Потім, як я вже сказав, припинили. Дуже скоро дівчина почала влаштовувати істерики: їй набридло сидіти в чотирьох стінах.
— А що ви?
— А що я? Що я міг вдіяти? — повів плечима Олег. — Її все місто шукає. Я не дозволяв їй виходити. Хоча кілька разів вона кудись ходила ввечері сама.
— Куди? — цього разу запитання поставив другий поліціянт. Він запитав дуже швидко. Помітно було, що саме цей момент його найбільше зацікавив.
— Я не знаю. Я запитував у неї. Та вона відмовлялася відповідати. Потім я перестав цікавитися. Справа в тім, що сам я кілька разів ішов без неї на ніч із дому. І нічого не пояснював. Катя сказала, що якщо я нічого не розповідаю, то й вона не зобов’язана. На тому й зійшлися.
— А ви куди ходили, дозвольте дізнатися? — Філіпчук чомусь нахилився до нього ближче.
— Та так. Теж на дискотеку. Або в якесь кафе з друзями. Часом просто гуляв містом сам, коли був надто на неї злий. — Олег змучено всміхнувся. Відтак пояснив: — У неї не солодкий характер.
— Хтось може все це підтвердити? Нам потрібні свідки ваших нічних прогулянок, — Філіпчук відхилив дзвінок на мобільному, який так недоречно задзеленчав.
— Так, звісно, мої друзі зможуть усе це підтвердити. Окрім, звичайно, тих кількох разів, коли я просто тинявся містом.
— Гуляли містом уночі? І не боялися того, що зараз відбувається? — Філіпчук встав і пройшовся кімнатою. Він роздивлявся навкруги.
— Ну, я не з лякливих. А крім того, я не блукав безлюдними місцями й не ходив надто пізно. Я завжди був у центрі. Там, хоч і не багато, але люди є.
— Напишіть нам імена людей, які з вами були під час ваших нічних вилазок. — Напарник Філіпчука дав Олегові папірець та ручку. — І запишіть їхні координати. А ще спробуйте згадати дати, коли то все було.
— Так, звісно. — Олег слухняно почав писати. Філіпчук вийшов у другу кімнату, до понятих та експерта.
— Що ще ви можете розказати про Катерину Стетченко? Щось незвичне, щось особливе, що впадало в очі. Її друзі, знайомі. Розповідайте все, що можете пригадати.
— Та, здається, нічого такого особливого я за нею не помічав. Єдине, що з кожним днем вона ставала більш нестерпною. Влаштовувала мені скандали. Хотіла, щоб ми кудись ходили, розважалися. Учора ми з нею остаточно посварилися, і вона пішла. Я думав, повернеться додому, а ввечері почув по телевізору, що її продовжують розшукувати. Але…
— Що «але»?
— Але я не можу повірити, що саме вона може виявитися такою жорстокою вбивцею. Вона аж ніяк не схожа на таку людину.
— Однак це факт. Ми двічі знаходили її волосся на місці злочину. — Олег нарешті записав те, про що його просили. Простягнув папірець із ручкою поліціянтові, але той його зупинив. — Ще я хочу, щоб ви спробували згадати, у які саме вечори вона зникала з дому. Які саме дати. Можете пригадати?
— Спробую, але не впевнений.
— Спробуйте. У вас є час.
Поліціянт підвівся й теж вийшов до колег в іншу кімнату. Та за кілька секунд сюди вже повернулися всі: обидва лейтенанти й експерт-криміналіст. Наскільки зміг зрозуміти Олег, поліціянти у формі стояли біля входу до його квартири. Навіщо? Невже думали, що він захоче тікати? Йому не довіряють? Чоловік спіймав на собі грізний погляд Філіпчука. Почав пригадувати дати. У цей же час обшук розпочали у вітальні. З усього, про що розмовляли поліціянти, він збагнув, що нічого підозрілого в його помешканні поки що не виявили.