Я був уже зовсім поряд, заховався за деревом, аби не виказати себе надто рано. Валера роздивився навкруги. Складалося враження, що він у чомусь засумнівався. Знову глянув на наш балкон. Я пришвидшив крок. Ще кроків зо двадцять… Дитина в пісочниці голосно гукнула маму. Жінка озирнулася, перервавши розмову з подругами… П’ятнадцять кроків… Десять… Десь здалеку почувся шум літака… П’ять…
Несподівано Валера знову озирнувся… Затим швидкою ходою рушив геть.
Ось так. Зведений брат пішов, і я не встиг із ним поспілкуватися. Іти за ним далі я чомусь не наважився. Я провів його лише поглядом. Відтак швидко подзвонив Малашкові й повідомив, що зустрів його. Тепер затримання Валери залишалося справою часу. Я трішки заспокоївся й вийшов зі свого сховку. Відразу ж попрямував додому.
Я залишив Лізу, нічого їй не сказавши. Вона вже, очевидно, вийшла з ванної й помітила, що мене нема. Так і є. Уже коли заходив до під’їзду, задзвонив мій мобільний. Я відхилив дзвінок, оскільки був уже майже вдома. Щойно хотів покласти мобільний до кишені, як він задзвонив знову. Я хотів відхилити вдруге, але помітив, що номер незнайомий.
— Слухаю, — вирішив відповісти.
— Привіт! — почувся в слухавці знайомий дещо грубий голос.
— Валера?! — Я аж зупинився від здивування.
— Упізнав? Я й не думав, що впізнаєш. Усі кажуть, що в мене змінився голос. — Чути було, що він всміхається.
— Ти приїхав? Звідки ти телефонуєш?
— Так, я нещодавно приїхав, — збрехав Валерка. — Прихистиш брата? — знову всміхнувся. Голос його був спокійним, урівноваженим. Щоправда, здавалося, трішки стомленим.
— Звісно, що так. — Я вдавав радість. — Ти на вокзалі? Тебе зустріти?
— Ні, я вже не на вокзалі. Так, заскочив до давньої знайомої ненадовго. Десь за півгодини зможу бути в тебе. Влаштує?
— Власне, я зараз не вдома. Я живу зі своєю дівчиною. — Я назвав адресу. — Знайдеш?
— Знайду, — коротко відповів він.
— Отже, ми чекатимемо на тебе. Бувай.
— Бувай. Скоро буду! — Валера кинув слухавку. Так, цього дзвінка я аж ніяк не очікував. Швидко набрав номер Малашка й усе розповів. Слідчий мав відкликати своїх хлопців. Сам же я пішов додому чекати на зведеного брата.
Як я й очікував, кохана вже вийшла з ванної. Вона сиділа у вітальні, увімкнула телевізор. Щойно я ввійшов, Ліза вийшла в коридор.
— Ходив ненадовго подихати свіжим повітрям, — пояснив я, не чекаючи на її запитання. Вона нічого не відповіла. — Дзвонив Валера.
— Твій зведений брат? — Її волосся було мокрим, Ліза збиралася сушити його феном.
— Так. За півгодини він буде в нас. — Я повісив куртку на вішак і попрямував на кухню. Моя дівчина пішла за мною.
— Ви поговорили?
— Тільки трішки. Скоро приїде, поговоримо нормально.
— Який у нього був голос?
— Нормальний. Цілком привітний. — Я повів плечима. — Що в нас є на вечерю?
— Можна підігріти картоплю. Там ще є риба. — Я зазирнув у холодильник. — Можна підсмажити.
— Чудово. Зараз усе зроблю. — Я вийняв їжу.
— Давай я.
— Ні, все гаразд. Ти йди суши волосся. Я все зроблю. Іди відпочивай. — Я подивився їй в очі. Вона була надто стомлена та пригнічена. — Якщо хочеш, можеш лягти спати.
— Ні, що ти. Я хочу познайомитися з твоїм братом. — Вона змусила себе всміхнутися.
Я теж примусив себе всміхнутися, але сказав тільки:
— Ну, гаразд, як хочеш. Але я тут усе зроблю сам.
— Добренько. — Похиливши голову, вона вийшла з кухні. Скоро я почув шум увімкненого фена. Почав готувати вечерю.
Так, дзвінок Валери виявився несподіваним. Так само, як і його голос. Спокійний, немов нічого не трапилося. Він збрехав, коли сказав, що приїхав недавно. Цікаво, про що ми розмовлятимемо? Звісно, найголовніша наша розмова відбудеться без Лізи. У цьому я майже не сумнівався. Навіть якщо Валера нічого не почне розповідати сам, я однаково все розпитаю. Просто так я цього не залишу. Мені треба знати, навіщо потрібна була вся ця таємничість.
Ці півгодини тягнулися для мене надзвичайно довго. Але Валера, як завжди, був пунктуальним. Вечерю приготувати я ще не встиг. Ліза пішла відчиняти двері. Я теж вийшов у коридор.