— Привіт! — почув я її голос. Вона всміхалася. Перед нею стояв молодий чоловік із коробкою цукерок у руці.
— Привіт! Ви, певно, дівчина Назара?
— Так, я Ліза. Заходьте. І можна на «ти».
Брат увійшов у квартиру. Я стояв збоку й роздивлявся його. Він простягнув Лізі солодощі, вона подякувала, приймаючи подарунок. За ці роки Валерка майже не змінився.
— Як справи? — привітався я.
Ми потиснули один одному руки. Завжди так робили. Ще з дитинства. Так незвично було бачити його після майже десяти років розлуки. Ми навіть практично не зідзвонювалися.
— Дай-но я на тебе подивлюся! — Знаю, Валерка вдавав, що радий мене бачити.
Так незвично було бачити його перед собою. Так, немов тих років і не було. У голові відразу зринули спогади з дитинства. І не всі гарні. Десь глибоко в душі шкребло щось неприємне. Десь дуже глибоко… Я відігнав від себе цю думку. Помітив, що Ліза усміхається.
— Ось, познайомся, це моя дівчина Ліза.
— Так. Та ми, власне, уже щойно познайомилися, — почала Ліза. — Ти, певно, стомився, Валеро. Ходімо, проведу тебе до ванної. Скоро буде готова вечеря.
Брат не заперечив. Якби я не знав, що він приїхав до міста вже давно, подумав би, що дійсно доволі стомлений дорогою — такий мав вигляд. Ліза підіграла мені, як я й просив. Ми обоє вдавали не сповіщених про те, що Валерка в місті вже ціле літо.
Поки Валера розпаковував речі та облаштовувався, ми з Лізою закінчили готувати вечерю. Запропонували йому кімнату Каті. Ліза швидко там усе облаштувала. Поки сестри не було, вона наче дещо запустіла. Ліза встигла там трішечки прибрати й підготувати постіль.
За вечерею ми обговорювали лише загальні теми. Я розпитував про всіх родичів та знайомих, що жили в Омську. Валера те саме розпитував про рівненських. З його слів, про те, що відбувалося в місті, він знав з інтернету. Мовляв, постійно цікавиться життям малої батьківщини. Що ж, поки повіримо.
Так ми потеревенили кілька годин. З-за столу встали годині о першій. Ліза зібрала посуд, але вирішила помити його наступного дня. Пішла спати. Я попередив, що ми з Валерою ще трішечки поспілкуємося, якщо він не проти. Валера на хвильку посерйознішав, та не заперечив. Тільки пішов ненадовго прийняти душ. За цей час Ліза встигла прошепотіти мені на вухо:
— Нормальний він. Не переймайся. Думаю, усе має стати на свої місця, щойно ви з ним поговорите. — Вона весело підморгнула мені й поцілувала в губи.
Я відчув бажання до неї, але… змушений був собі відмовити. З братом потрібно неодмінно побесідувати сьогодні. Це не могло чекати. У той же час я помітив, що Ліза ніби повеселіла. Це мене порадувало. А може, усе обійдеться?
Кохана пішла спати. Я гукнув Валері крізь двері, що чекатиму на нього у вітальні.
— Добре! — почув я відповідь, яка зливалася з шумом води.
Ще кілька секунд постояв біля ванної. Поступово наростало моє вже майже забуте хвилювання. У животі відчувався огидний холодок. На мене чекала неприємна розмова.
Я навіть не знав, з чого починати. Увійшов у вітальню. Щоб зайняти думки, увімкнув телевізор. Скоро вийшов Валера. Та спершу він увійшов до кімнати Каті, щоб переодягнутися. Я пройшовся квартирою перевірити, чи Ліза вже лягла. У кімнаті було вимкнене світло. Вона нічого не сказала, коли я увійшов. Певно, уже заснула. «Нехай спить, — подумалося мені. — Сьогодні був важкий день». Я повернувся до вітальні. Там на мене вже чекав Валера.
Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.
— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.
Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.
— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.
— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.
— Ти не сідатимеш?
— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.