— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?
— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.
— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.
Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.
— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.
— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.
— Так. Ось що з нами робить страх.
— Тобі допомогти? — Він підійшов до мене.
Я подивився йому в очі: як завжди, широко розплющені.
— Ні, дякую. Я вже майже закінчив, — якомога ввічливіше відповів я.
Я розкладав папери по купках. Дещо складав у шухляди. Насправді я не розбирав папери. Кидав до купи різні листівки, аби тільки зайняти себе чимось, не виказати хвилювання, яке знову повернулося до мене. Я зрозумів, що між нами починалася натягнута розмова. Валера сам вивів нас на довгоочікуваний діалог.
— Що там Стас? — запитав він.
— А що Стас? — я зі здивуванням глянув на зведеного брата.
— Він хотів тебе вбити. — У цю мить мені стало зрозумілим, що Валера сам чекав на цю розмову.
— Хотів. Але не вбив, — просто відповів я.
— Що таке між вами сталося?
— Я думав, він тобі мав розповісти про це. Я не встиг побалакати з ним. Його вбили. Ти, певно, про це знаєш. — Я дивився прямо йому в очі й чекав на відповідь. Валера опустив голову й сам до себе всміхнувся.
— Я підозрював, що ти вже про все знаєш, — промовив він.
— Я бачив запис, на якому ти розмовляєш із цим Брутом. Навіщо ти до нього ходив?
— Щоб дізнатися, навіщо він хотів тебе прибрати, хіба не ясно?
— Ти ж уже давно в Рівному, так? Ще з початку літа? — запитав я після невеликої паузи. Його остання відповідь мене чомусь трішки спантеличила.
— То ти вже й це знаєш? — якось сумно вимовив Валерка.
— Так, я знаю все, — твердо промовив я. — Навіщо тобі все це? Навіщо ти переховувався стільки часу? І чому прийшов саме сьогодні? Що сталося, Валеро? Пояснюй. Я чекаю.
Мій зведений брат мовчав. Він лише тихо подивився на мене й знову опустив очі. Відійшов. Знову мимоволі поглянув на стіну, де висіло безліч наших із Лізою й Катею фото. На деяких навіть був Стас. Дивно, я й не помітив, що не прибрав ці світлини.
Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.
Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.
— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.
— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.
— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.
— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!
— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?
— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?
— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!