— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!
— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.
Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:
— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…
Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.
— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.
— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?
— Цілком можливо. — Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Але дай мені закінчити, прошу. Я давно хотів із тобою про все це поговорити, проте довго не міг відважитися. Тому не перебивай. Я більше нікому й ніколи про це не розповідав, бо вважав, що це має бути тільки між нами. Принаймні спочатку… — Його промова видавалася мені дивною, але я вирішив вислухати Валеру. — Отже, спочатку це. Твоя поведінка, твоя зміна ставлення до мене. Ну, зі Стасом, здається, розібралися… Повір, я дуже хочу, щоб ми з тобою поладнали. Мені дійсно хочеться, щоб після цієї розмови все стало на свої місця…
Тепер я починав розуміти, чому брат не дзвонив мені аж до цього часу. Я зрозумів, чому він так довго не давав про себе знати, коли врешті приїхав до Рівного. Він, виявляється, просто боявся цієї розмови. Що ж таке він хотів мені сказати? І, виявляється, весь цей час Валерка вважав, що це я його підставив тоді!
— Потім у мене почалися проблеми з батьками, з учителями, з однокласниками. Усе ніби через те, що я чинив щось гидке. То обмовляв когось, то гроші крав, то ще щось. Часто мені казали, що тому всьому є свідки. І в мене починалися неприємності. Ти думаєш, я просто так став тоді психованим? Ні, у мене було безліч проблем. І знаєш, чому я тобі всього того не розповідав?
— Знаю, — твердо сказав я. — Бо ти вважав, що це я тебе у всьому підставляю. — З виразу його обличчя стало зрозуміло, що я влучив у ціль.
— І саме ти зробив так, щоб батьки думали, що в мене проблеми з психікою, — останні слова він промовив із такою впевненістю, що я навіть на хвильку розгубився. Здавалося, у цьому брат не прийматиме заперечень узагалі, настільки впевнено це сказав. Тепер він дивився на мене, мовчав і, очевидно, чекав моєї відповіді.
— Ми з тобою брати, — нарешті промовив я, відходячи від шоку після останнього звинувачення. Ніколи не думав, що Валері може таке спасти на думку. — Хоч і не рідні. Хоч і ніколи не були справжніми друзями. Але ж і чужими людьми не були. Ти повинен був мені все тоді розповісти. Ти приховував від мене таке! Ти мусив мені все розповісти! Тоді б ми разом у всьому розібралися. І ще — запам’ятай це собі дуже добре — я ніколи на тебе не намовляв. Я ніколи тебе не підставляв, — ці слова я промовляв повільно, наголошуючи кожне окремо.
— Тоді хто це міг бути? — іронічно промовив він. — Чи, можливо, я сам усе це вигадав?
— Я думаю, ти вигадав це сам. Бо й дійсно нікому було тебе обмовляти. Ти просто хотів позбутися всіх проблем, які сам і створив. Хотів виправдати себе у своїх очах. — Валера виглядав зараз якось дивно. Складалося враження, що в його голові паморочиться. Погляд здавався туманним. Але я не надав тому значення.
— Якби я хотів себе виправдати, то б розповів про свої підозри батькам! — якось уже зовсім мляво сказав він.
— А вони б тобі повірили?.. Ти сам зрубував гілку, на якій сидів. Ти взагалі розумієш, що зараз верзеш? Що саме ти хочеш сказати? Що насправді то я божевільний? А скинув усе на тебе? Це ти хочеш мені зараз довести?
— Так, — просто й твердо промовив Валера й укотре подивився мені прямо в очі.
Я стояв приголомшений. Такого я не очікував. Мій зведений брат приїхав сюди через стільки років для того, аби звинуватити мене в тому, що я несповна розуму… Гм… ми таки дійсно чужі люди. Тільки зараз я усвідомив це до кінця.
Валера пояснив:
— Ти завжди був дуже схожим на тітку. Такі ж звички, така ж манера розмовляти, такі ж дивні жарти. Той самий порожній погляд у нікуди, яким частенько починалися її напади. Іноді я навіть боявся тебе. Увесь цей час я підозрював, що ти успадкував її хворобу.