— І чому ти приїхав лише зараз для того, щоб мені це все сказати? Чому не приїхав через рік чи ж два після того, як усе це сталося? Чому чекав стільки років?
— Поясню…
Валера витримав невелику паузу. Йому знову стало важко добирати слова. Але я розумів, що то було зовсім не через утому. То було щось інше. Таке траплялося з ним і раніше. Колись. У дитинстві.
— Перші роки — ти сам маєш розуміти — я не міг вибратися. Я був надто малим для того. І, чесно кажучи, надто злим на тебе. Як уже казав, батькові й узагалі будь-кому іншому я про свої підозри не говорив. Хотілося просто забути скоріше про весь той кошмарний сон. Та й не хотілося вірити, що то міг бути ти… Не перебивай, я ж просив… Але з часом я зрозумів, що не зможу того забути. З кожним днем образа збільшувалася. Щодня я все більше й більше розумів, що нам потрібно поговорити, щоб усе прояснити. Але мене охоплював страх перед тим, що все може підтвердитися… Назаре, скажи чесно: ти все тоді зробив навмисне? Щоб відвести підозру від себе? Адже ти боявся, що в тебе будуть великі неприємності, чи не так?.. Не перебивай, — Валера вкотре жестом зупинив мене. — І скажи чесно: це ти вбивця? Напевно, саме це й змусило мене з’явитися тут. Саме ця думка. Так, я приїхав в Україну ще на початку літа. Я хотів нарешті з тобою поговорити. Тиждень просидів у місті, знову ж таки не наважуючись на зустріч. А потім прочитав в інтернеті про вбивство того хлопця і його дівчини. На той час я встиг зустрітися зі Стасом. Звісно, я просив його не розповідати тобі про мене. Стас же повідав мені, що ти певною мірою причетний до справи… Тітка двічі намагалася вбити Антона, через що, власне, її й запхали до лікарні. Тоді мені подумалося, що ти міг вчинити ці вбивства. І я вирішив за тобою стежити. Щоб дізнатися, чи мої підозри обґрунтовані.
— Ну, і що ти вивідав за час свого розслідування? — спокійно, але з презирством запитав я.
— Я знаю, що у дві ночі, коли скоювали вбивства, ти йшов із дому.
— І що? Ти бачив, як я вбивав їх? А що я робив іншими ночами?
У коридорі почувся шум. До нас увійшла Ліза. Вона була страшенно заспана.
— Що сталося? Чому ви ще не спите? — з тривогою в голосі запитала вона.
Ми змусили себе всміхнутися й пояснили, що не спиться й нам просто хочеться побалакати. Так би мовити, надолужити втрачене. Я відчув, що вона нам не повірила. Очевидно, надто напруженими були вирази наших облич. Та вона нічого не сказала.
— Ти не хвилюйся, іди спати, — якомога спокійніше відповів я.
Кохана дивилася на нас якийсь момент із недовірою, та все ж пішла. Ми мовчки зачекали, доки вона зачинить двері в кімнату. Відтак іще кілька хвилин, щоб упевнитися, що Ліза більше не вийде. За цей час кожен із нас обмірковував відповідь один одному.
— Отже, що ти скажеш на моє запитання?
— Щоразу ти так заплутував свій шлях, що я не міг за тобою встежити. Складалося таке враження, ніби ти знав, що за тобою стежать…
— Отож ти не маєш прямих доказів того, що вбивця я? — Я посміхнувся.
— Не маю.
— То в чому ж ти мене звинувачуєш?
— За весь цей час я схилився до думки, що ти не можеш бути вбивцею. Тут я нарешті можу бути спокійним… Але мені неприємна думка про те, що ти так мене тоді підставив. Проте виходить, ми з тобою квити. Кожен із нас підозрював іншого в проблемах із психікою. Але ж я тебе не виказав! А от ти…
— Валеро, я не хочу цих порожніх сварок. — Я, здавалося, почав заспокоюватися. Більше, напевно, тому, що був знесилений цією розмовою. — Прояснімо дещо. Так, можливо, тоді я помилився, висловивши підозри стосовно твого психічного стану. Але насправді підозри були не лише в мене. Просто я був першим, хто про це сказав уголос. Зачекай, тепер я прошу тебе не перебивати мене… Так, можливо, не варто мені було це робити тоді. Але повір, я дійсно вважав, що таким чином допомагаю тобі. І повір, я справді ніколи нікому не розповідав про те обстеження. Я не маю ані найменшого уявлення про те, звідки всі могли про нього дізнатися…
Цього разу я вирішив не висувати обвинувачення, що сам Валерка винен у тому розголосі. Він цілком сам міг розповісти, наприклад, Стасові й потім про це забути. Провали в його пам’яті на той час — незаперечний факт. Стас же цілком навмисне міг усе розпатякати. Окрім того, сама його тодішня поведінка наштовхувала на думку про подібні проблеми, адже про нашу тітку знали всі, і це могло навести на роздуми.
— Потім щодо мене…
Валера уважно слухав. Дуже спокійно. Таке враження, що аж занадто врівноважено. Мені знову видалося, що думки його вже далеко не тут.