— Розумію, що я не ангел. — Я почав придивлятися до брата, але поки продовжував говорити те, що збирався. — Я знаю, що теж ніколи не був, як ти кажеш, пай-хлопчиком і мав проблеми з поведінкою. Але ж це не привід, щоби звинувачувати мене в тому, у чому ти звинуватив. Нападів агресії в мене насправді ніколи не було, і ти маєш це знати. Мені насправді дуже неприємно. Ти навіть не уявляєш собі наскільки. Ну, гаразд, якщо просто звинуватити в божевіллі, але звинуватити мене в тому, у чому звинуватив ти… У вбивствах!
— Я ж казав, що зрозумів свою помилку… — промовив Валерка млявим голосом. — Ти не бачив, як виглядала тітка, коли її відтягували від дядька. У нього, напевно, і сьогодні на тілі є шрами від ножа. Не знаю, чи відтоді він може спокійно спати. Я б, напевно, не зміг. Ти не бачив тоді виразу її обличчя. Ти не бачив усього того страхіття. Тієї жорстокості, яка спотворила її лице. ТАКОГО я не бачив ніколи. І сподіваюся, більше не побачу… Увесь цей час я боявся, що ти успадкував її хворобу. Тому й вирішив усе перевірити. Власне, ми з тобою зараз дійсно квити. Кожен із нас усі ці роки підозрював другого. Але тепер, думаю, усе вирішилося. Ти ж більше про мене такого не думаєш?
Я дивився на Валеру. І поки що мовчав. Чи міг він бути божевільним? Навряд. Принаймні якщо в його психіці й були якісь відхилення, то несуттєві. І я був на сто відсотків певен: ці відхилення точно не такі, як у тітки. Цікаво, чи дійсно він вірив у те, що я нормальний. Певно, що так.
Я розглядав його, і мені згадувалося наше дитинство. Так, він був правий. Років із десяти-дванадцяти ми з ним змінилися. Я сам тоді якось інстинктивно це відчував. Але що я тоді міг вдіяти? Та й він теж нічого не міг.
Я дивився на нього, і переді мною стояв мій зведений брат. І, здавалося, між нами більше не було тієї прірви, що розлучила нас на довгі роки. Хтозна, можливо, саме зараз уперше в житті в нас з’явився шанс помиритися й стати ближчими? Мені так хотілося про все забути. Про геть усе. Сварка зовсім виснажила мене. Як же ми могли до такого дійти? До таких звинувачень один проти одного. Як же я міг до того докотитися? Але це було моє життя, і воно мене влаштовувало. Моє життя мені подобалося. А тепер у ньому з’явився мій зведений брат. Ні, ненадовго. Скоро він знову піде з нього. Якимось чином я відчував це. Але принаймні… може, ми таки помиримося? Чи реально це? Чи реально, щоби двоє людей, які навіть у дитинстві не сприймали один одного, стали друзями? З другого боку, який сенс сваритися? Чи не простіше розійтися мирно? Хоча б із ввічливості. Як ми завжди це робили.
— Ні, я тебе вже не підозрюю, — тихо, уже зовсім спокійно, безсило й не агресивно промовив я.
Я усміхнувся. Простягнув до нього руки, щоб обійняти на знак примирення. Він із полегшенням усміхнувся й підійшов. Ми обнялися. З душі ніби камінь звалився. Здавалося, усе владналося. Ми поплескали один одного по спині, потиснули руки. Так, тепер ми нарешті помирилися. І, можливо, уперше за все життя стали хоч трішки ближчими один до одного.
— Може, вип’ємо з нагоди примирення? — запропонував я. Валерка не заперечив.
— Добре, я тільки на хвильку відлучуся… у туалет.
— Чекатиму тебе на кухні. — Я був радий. Усе було нарешті гаразд. Правда, знову десь глибоко в душі зашкребло щось неприємне. Але зовсім глибоко.
Ця розмова повністю знесилила його. Так, він був задоволений, що помирився зі зведеним братом. Але сил зовсім не було. Морально Валера був просто виснажений. У горлі пересохло. В очах туманилося, паморочилося в голові. Але це ненадовго. Таке в нього бувало в подібних ситуаціях, коли доводилося надто сильно понервуватися. А зараз він понервувався надміру. Та й узагалі майже три останні місяці виявилися для нього вкрай важкими.
Валера й справді хвилювався, чи Назар не втягнутий у ці злочини. Він не стежив за ним щодня. Часом просто було страшно. Але в більшості випадків не хотілося, адже він не бажав по-справжньому вірити у свою примарну ідею про братове божевілля. Тепер, після розмови, він повністю впевнився в невинності Назара.
Ось тільки деякі слова зведеного брата неабияк зачепили його. Це були підозри Назара стосовно Валерчиного психічного стану. Брат говорив про провали в пам’яті, агресію. Думав, що він усього цього вже позбувся. Але тут Назар помилився. Насправді подібне ніколи й не полишало Валеру. У нього навіть бували дні, які повністю стиралися з його голови. Бували й стерті ночі. Так, не завжди. Так було тоді, коли він іще підлітком жив у Рівному. Потім усе минулося. Валера про це майже забув. Але воно повторилося два роки по тому. Тривало недовго. Але схвилювало.