А по-справжньому це його налякало вже рік тому, коли все почалося знову. Тоді йому сказали, що він не прийшов на роботу. Валера нічого такого не пам’ятав, натомість був упевнений, що в офіс приходив. Але, зважаючи на те, скільки колег підтвердили його відсутність, він зрозумів, що все це відбувалося насправді. Де він тоді провів той день, Валера й досі не знав.
Навіть тут, у Рівному, у нього кілька разів повторювалися подібні речі. Він боявся комусь про це розповідати. Боявся йти до лікаря. І тепер ці напади повторювалися. Розповісти Назарові? Але після того, як вони щойно закрили цю тему, як нарешті помирилися, йому не хотілося розпочинати знову. Ні, з ним усе гаразд. Усе буде гаразд. Назар покликав його. Він вийшов із туалету, перед цим змивши в унітазі, ніби користувався ним. Пройшов у ванну ніби для того, щоб помити руки.
— Я вже все приготував, — повідомив Назар, вийшовши до нього з кухні. У руках він тримав недопиту пляшку «Закарпатського коньяку». — З тобою все гаразд?
— Так, усе нормально. Просто щось зі шлунком. Але нічого страшного. Ти йди, я зараз приєднаюся. Тільки помию руки. — Укотре за весь вечір Валера змусив себе всміхнутися. Назар недовірливо глянув на зведеного брата, але нічого не сказав і повернувся на кухню.
Може, Назар тоді був правий, коли хотів, щоб його обстежили в лікарні? Таке запитання насправді інколи спадало Валері на думку. Але він з обуренням відразу ж його відкидав. Лише зараз, нарешті помирившись із братом і вислухавши його, він спробував подумати про це все тверезо. Повідомити Назарові про свій стан?
Спершу вона планувала пожити у своєї однокурсниці. І вже про все домовилася. Але ввечері показали отой сюжет про неї. Тепер вона мусила втікати. Катя не знала, куди податися. Подруга вже, напевно, дзвонила в поліцію. Вона не з тих, хто мовчатиме. Яка ж вона взагалі подруга? Вона з тих людей, хто робить щось лише заради певної вигоди. Ось і зараз їй просто цікаво було переховувати в себе людину, яку розшукувало все місто. Але на той момент Катю шукали як ту, що просто зникла безвісти.
А зараз… зараз Катю розшукували за звинуваченням у вбивствах. Хто їй тепер повірить? Єдиною такою людиною, як вона сподівалася, буде сестра. І Назар, хоч би яким він не був, мав її підтримати. Вони повинні їй допомогти. Це остання її надія. Не могли ж Ліза з Назаром вірити в те, що відбувалося?
Спершу Катя навіть не зовсім зрозуміла те, про що говорили в програмі «Патруль». Спочатку їй здалося, що це якийсь злий жарт чи просто фатальна помилка, що ведуча зараз виправиться… Але ні, вона тільки повторила сказане. Більше того, навіть наголосила на небезпеці, яка загрожує будь-кому, хто матиме з нею, з Катею, справи. «Особливо небезпечна злочинниця». Ось так тепер її називали.
Дякувати Богу, Зоя саме вийшла до іншої кімнати поговорити по телефону. Співмешканок, з якими однокурсниця знімала квартиру, на той час не було. Усі вони працюють. Щойно Катя зрозуміла, що означає для неї таке телевізійне повідомлення, на думку спав лише один-єдиний вихід із ситуації — нова втеча. Подружка була не з тих, кому можна довіритися. Та й хто міг повірити людині, яку підозрювали в скоєнні тих страшних злочинів? Інтуїтивно Катя це розуміла. Але її душила образа за те, що Зойка нізащо б не погодилася їй допомогти. І вона просто втекла. Клубок підкочувався до горла. Хотілося плакати, але заважав страх. Жах повністю паралізував її. Образа, острах, відчуття несправедливості. Усе це переповнювало її.
Дівчина вже бозна-скільки часу блукала містом, не маючи куди себе приткнути. І то був не лише страх перед поліцією. Скільки вона не розмірковувала над усім, єдиний вихід — повернутися додому. І сподіватися, що сестра з Назаром їй пробачать і допоможуть. Зрештою вони мають зв’язки в поліції. Вони ж теж задіяні в розслідуванні цієї дурної справи. Отже, треба повертатися.
Щойно минула жахлива ніч, яку вона провела просто неба. Напевно пів її життя минуло за цей десяток годин. Вона боялася кожного кроку, будь-якого шарудіння, боялася побачити людину.
Ще одна річ спадала їй на думку: просто втекти з міста. Влаштуватися деінде. Але зараз навіть на автовокзалах перевіряли документи й фіксували від’їзд і приїзд кожного. Таким чином, вона не мала жодного шансу залишити місто. Та й грошей у гаманці все меншало. Кілька разів дівчина ризикнула купити в кіосках солодощі чи булочки. Вона сподівалася, що продавцям за склом буде важко розгледіти в ній розшукувану.