«Головне, — розмірковував я, — моє нічне ходіння аж ніяк не виявилося марним».
Я вийшов зі своєї схованки, однак не встиг ступити й кількох кроків, як виразно відчув чийсь — той самий — неприємний пильний погляд. Озирнувся. Через дощ важко було щось розгледіти далеко від себе. Проте здавалося, що нікого нема.
Я попрямував у бік зупинки, усю дорогу сподіваючись, що з’явиться бодай одна жива душа. Та нікого не було. За десять хвилин я вже чекав на маршрутку. Весь цей час я озирався. Моторошне відчуття чиєїсь присутності все не хотіло відступати. Я подивився на годинник. Була вже майже перша година ночі.
Здавалося, темрява повністю заволоділа містом. За кілька метрів від себе вже нічого не було видно. Скільки доведеться чекати? Кожна хвилина тягнулася, немов вічність. Складалося враження, що минула вже добра година. Насправді ж лише п’ять хвилин.
Несподівано я почув, як тріснула гілка. Зовсім недалеко. Серце зупинилося, я затамував подих, уважно дослухаючись до будь-якого шурхоту. Раптом удалині, у темряві, прорізалося світло. На хвильку я відволікся. Донісся шум машини. Так, то була маршрутка. Маршрутка, що, цілком імовірно, рятувала зараз моє життя. З жахом для себе я зрозумів, що водій не збирається зупинятися. Я запанікував. Із силою замахав руками й навіть вибіг на дорогу, тільки б він зупинився. Подіяло.
— Я вже не їду за маршрутом, — ліниво мовив водій.
— Мені байдуже, аби тут не стовбичити. — Я навіть не став чекати, чи він мене впустить. Забігаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нікого. Лише гілля дерева, біля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз.
— Я вже їду додому, живу біля автовокзалу. — Він усе ще не зачиняв двері.
— Чудово, і мені туди, — відказав я, хоча жив у протилежній частині міста. — Зачиніть, будь ласка, двері. Холодно.
— Холодно? А мені парко. — Нарешті двері зачинилися. Я ще раз інстинктивно роззирнувся в салоні. Тут нікого не було. Нарешті я в безпеці.
Маршрутка поволі набирала швидкість.
Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:
— Алло!
— Вітя?
— Вітя, — підтвердив молодий чоловік.
— Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?
— А чому «знали»? — голос звучав так само апатично. — Я й зараз його знаю. — Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.
— Мушу все-таки наполягти на слові «знали», — продовжив я. — Його недавно вбили…
— Що? Це взагалі хто? — перебив мене він. — Це що, якийсь жарт? — Схоже, сон від хлопця поволі відступав.
— На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?
— А ви що, з поліції?
Я не наважився брехати.
— Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?
Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:
— Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?
— Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?
— Зможу, я тут якраз недалеко живу.
— Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… — Я задумався. — У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.
— Зрозумів. Думаю, упізнаю. — Хлопець швидко кинув слухавку.
Терпіти не можу такої неввічливості!
Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:
— Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.
Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.
— Вибачте, не знав, що так вас налякаю. — Він сів навпроти мене.
До нас підійшла офіціантка.
— Пиво, — замовив він. — «Оболонь» є?
— Є. А ви що будете? — звернулася дівчина до мене.
— Я нічого не хочу, дякую.
— На службі не вживаєте?
— Прошу? — не зрозумів я його запитання.
— Кажу: на службі не вживаєте? — іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.
Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.
— Так, не вживаю. Ви праві. — Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.
— Отже, Тьомку таки пришили? — розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.
— Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?
— Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.
— А чим жив Артем Заречнюк?
— Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.
— Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?
— Ну, так. А чому теж «звали»? — Він усміхнувся.
— Її теж убили, — констатував я.
Усмішка вмить зникнула з обличчя Віті.
— Що? — тільки й промовив він.
— Так, на жаль, це теж факт. Отже, як бачите, справа серйозна. То що ще цікавого ви можете мені розповісти?
Спершу в хлопця ніби відняло мову, проте він опанував себе й продовжив.
— Якось, не так давно, ми з ним бачилися, — почав він поволі, — якраз-таки в цьому кафе. Вирішили випити пива. Він сказав, що отримав гарну роботу. — Я уважно слухав, не перебиваючи. — Я запитав, що за робота, та Тьомка лише відмахнувся, не став розповідати. Мені одразу спало на думку, що це щось не зовсім законне, адже він вихвалявся, що отримає за неї величезні гроші. А такі гроші не отримують відразу ж, як тільки влаштовуються. Принаймні не в нас і не в наш час. Я запитав, чи впевнений він, що його не розведуть, як останнього лоха. Тьома запевнив, що ні. Потім усе-таки натякнув, що продовжує справу одного свого друга, тому все має бути надійно.
— Що за друг?
Віті принесли його замовлення. Він злегка кивнув офіціантці й відсьорбнув. З виразу його обличчя я зрозумів, що це було те, чого він чекав із нетерпінням. Потім хлопець продовжив:
— Того чоловіка я не знав. Проте якось мені розповідав той наш спільний знайомий, про якого я вже сьогодні згадував, що був колись у них іще один друг, журналіст. Та він ув’язався в якесь розслідування, і його вбили. Дімка — це так звати нашого спільного друга — натякнув, що замість того, щоб повідомити поліцію про свою знахідку, він почав когось шантажувати. От його й пришили.
— Зрозуміло. А чому ж ви все-таки подумали, що Артем продовжив роботу того журналіста?
— Та сам не знаю. Просто інтуїція якась. Розумієте, посмішка тоді в Тьоми була якась незвична, хитра. Ну, я точно можу сказати, що його робота мала бути не надто чистою. Потім він сказав про продовження справи його друга, от я відразу ж і пов’язав усе це.
— А ви щось знаєте про розслідування того журналіста?
— Ні, про це — нічого. Знаю лише, що його звали… як же то його звали… Сергій… Сергій Вакулін… ні, стоп… Сергій Бакулін. Точно.
— Точно?
— Так.
Я записав ім’я журналіста.