— Ну, а ви ж із цим погоджуєтеся? — поцікавилася Ліза.
— Погоджуюся на всі сто. Є, звичайно, фахівці, що впевнено заперечують деякі твердження Фройда, та я до них не належу. Як то кажуть, «зри в корень», — висловився він російською. — Якщо ви хочете розібратися у вчинках людини, потрібно обов’язково зазирнути в її минуле. Там ви неодмінно знайдете відповідь.
На мить Ліза замислилася про вбивства, скоювані з шаленою швидкістю.
— А що може відчувати людина, яка когось убиває? — знову спитала вона.
— Усе це, я вважаю, індивідуально. Усе залежить від того, з якою метою вона це робить.
— А якщо без будь-якої мети?
— Тоді це може бути задоволення, навіть сексуальне. Або ж непереборне бажання відчути владу над іншою людиною. Чи жага крові. Якось я вже казав: може статися так, що людина, яка колись уже відчула присмак крові, захоче відчути його знову. Вивільняється наш тваринний інстинкт. Усе завжди зводиться, як я вже зазначав, до сексуального потягу та потягу до руйнування. У когось ненавмисне вбивство чи завдання шкоди комусь може вилитись у величезне відчуття провини. Відтак ця людина докладатиме безліч зусиль, намагаючись себе контролювати. Може статися навпаки: людина без жодної на те причини має бажання вбити іншу. Вона це робить. Їй стає цікаво, і, відповідно, вона продовжує чинити так і надалі. Бувають випадки, коли надзвичайно велике відчуття провини за скоєне дуже сильно картає людину, вона настільки боїться знову завдати комусь шкоди, що зрештою робить це. З нами завжди трапляється те, чого ми дуже боїмося. Парадокс. Але це так.
— А чи може людина, яка відчуває потяг до вбивства, якось себе контролювати?
— Безперечно. Це зробити важко, проте цілком можливо. Я знаю чимало випадків, коли люди самі звертаються до лікарів, відчувши в собі потяг до насилля.
— І їм допомагають?
— На це запитання важко відповісти. Є, звичайно, люди, яких виліковують. Принаймні вони перестають скаржитися на подібні проблеми в їхній психіці. Проте якщо людина вже когось убила, то надалі їй буде важко стримати своє «Воно»: механізм уже запущений. Це моя особиста думка.
— Отже, навіть ви не знаєте, чого очікувати від себе?
— Ну, звичайно, я така ж людина. Ніхто з нас не може знати, чого очікувати від себе. Ми взагалі себе не знаємо. Ви коли-небудь пробували подивитися в дзеркало у свої очі? Спробуйте. Ви не зможете цього зробити, бо на вас дивитиметься абсолютно невідома вам особистість. Дуже неприємно. Спробуйте. А подивитися прямо в очі іншій людині? Цього я вам узагалі не раджу.
Ліза хотіла щось додати, та раптом замислилася. Їй захотілося подивитися в очі божевільної людини. Якщо цілком нормальній людині страшно дивитися в очі, то який же погляд може бути в психічнохворого? Ліза здригнулася. Часом навіть Каті неможливо дивитися в очі. Як вона там зараз? Як тепер спілкуватися із сестрою? Та навіть бачити її не хотіла. Так само, як і Назара.
Відповівши ще на кілька запитань, професор продовжив свою доповідь. Ліза зосередилася на лекції. Останнім часом її все більше починала цікавити психологія душевнохворої людини. «Звісно, — думалося їй, — кожен із нас має проблеми з психікою». Практично кожен страждає на якийсь невроз: чи то страх перед літанням у літаках, чи то страх їздити в ліфті, чи будь-що інше. Проте особисто для неї було цікавим те, що думає і як діє психічно неврівноважена особистість. Чим вона керується? Навіщо скоює ті чи інші вчинки? І що саме до цього призводить?..
За півгодини лекція закінчилася. Відповівши на останні запитання, професор вийшов з аудиторії. Ліза теж поспішила. На неї вже давно чекав коханий.
— Привіт! — Назар стояв біля виходу з аудиторії.
— Привіт! — Ліза всміхнулась і поцілувала свого хлопця.
— Як лекція?
— Дуже цікава. — Ліза на ходу складала речі в сумку. — А ти сьогодні не захотів приєднатися?
— Та не те щоб не захотів, просто пізно звільнився, уже не встигав.
— Ну, можна було послухати принаймні половину.
— Та я й на половину не дуже-то встигав.
— Не встигав? А мені здалося, що ти сьогодні, навпаки, рано.
— Та де там! Думав, не виберуся. Від Каті нічого не чути? Не зідзвонювалися?
— Ще ні, планую зателефонувати ввечері. — Ліза ненадовго зупинилася біля величезного дзеркала на першому поверсі.
— А я пропоную піти погуляти ввечері, до темряви. До нас має приєднатися Стас.
— Ну, що йому з нами робити? Ми вже так давно не гуляли удвох.
— Лізо, мені здається чи ти його й справді не надто полюбляєш?
— Тобі не здається. — Вона дістала гребінець, щоб зачесатися.
— Узагалі-то він мені постійно допомагає. Згадай, хто врятував мене з останнім проектом.
— Я нічого не маю проти, він тобі допомагає, але мене не полишає думка, що він тобі дуже заздрить. А заздрощі, знаєш, не дуже гарна річ.
— Заздрить? Чому мені заздрити? Тому, що я вліз у придуркувату історію з двома маніяками? Чи тому, що мене хочуть убити? — Назар іронічно посміхнувся.
— Він почав тобі заздрити ще задовго до того. Не забувай: якби не ти, він би отримав ту роботу, у якій тобі так допомагає.
— Та він за цю роботу навіть гроші не хоче брати.
— Він поводиться дивно.
— Він просто засмучений тим, що безробітний.
— Назаре, послухай мене як психолога: я більш ніж упевнена, що Стас має на тебе зуба.
— Якби він мав на мене зуба, я б уже те помітив.
— Ну, ти ж сам якось казав, що він став грубим.
— А як би ти поводилася, якби все у твоєму житті йшло шкереберть?
— Ну, принаймні я б не звинувачувала в цьому інших.
— Лізонько, та не заздрить він мені. Не хвилюйся. А якщо й заздрить, то це білі заздрощі.
— Ага, білі! А зелені не хочеш? — Вони вийшли з університету. — У який бік підемо?
— Давай відразу на зупинку. Маю ще заїхати купити пару дисків… Зелені не хочу. Нормальний він хлопець.
— Ну, як знаєш.
— Ти краще розкажи, як минула ніч. Нічого не турбувало?
— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.
— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.
— Точно?
— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.
— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.
— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.
— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?
— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.
— Думаю, варто б вибачитися перед ним.
— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.
— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.
— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?
— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.
Назар на хвильку замислився.
— Що?
— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б із себе дурника, який дуже шкодує, що наговорив йому того всього. Дивись, щоб він тобі не помстився. Ти справді не знаєш, за що Заречнюк шантажував Малашка. Он наша маршрутка!
— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.
— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.
— Дякую, що кажеш мені правду в очі.
— Це не правда, це таке собі попередження.