А він же його підтримував, повсякчас допомагав йому ще зі школи. Йому і його зведеному братові. Подумати лишень: коли Назар із братом з’явились у його школі, вони постійно потерпали від інших дітей. Це були два кволі хлопчаки, замкнені лише один на одному… Стас став їхнім першим другом. Дуже скоро хлопці набули неабиякої популярності. Назар чудово знав математику й інші точні науки. Його ж брат Валера мав хист до мов. Окрім того, хлопці мали почуття гумору і, більше того, добрячу харизму. Стас дуже швидко відійшов на другий план.
Згодом, коли у Валери почалися «проблеми з головою», популярність хлопців трішки знизилася. Вони обоє якось різко стали невпевнені в собі. Стасові те подобалося. Деякий час по тому Валера поїхав. І Стас став найліпшим товаришем Назара. Після школи, навчаючись у різних універах, хлопці майже не бачили один одного й мало спілкувалися. Минуло трохи часу після вишів, і доля знову звела їх разом. Очевидно, щоби зіграти з ним, зі Стасом, такий злий жарт.
Підстава з роботою була останньою краплею. То ж він, Стас, мав її отримати. «Боже, який то був ідеальний план — спихнути все на того вбивцю. Чорт! Треба було бути уважнішим!» Стас зі злістю схопив кусень хліба й стиснув його в руці.
Цікаво, він і сам не міг сказати, що тоді сталося. Чи міг подумати, що був здатним на вбивство? Якась несподівана лють заполонила все його єство. Відчував, яке б отримав полегшення, якби Назара раптом не стало. Дивна річ: під час нападу відчував шалений страх. До нападу ні. Оскільки твердо знав і розумів, що збирається зробити. А от під час нападу…
Стас зі злістю відкусив хліб. Жував він швидко, певно, і не усвідомлюючи, що щось їсть. Відкусив іще раз. Щось надзвичайно гостре врізалось йому в піднебіння та язик. Він хотів це вийняти, та не міг. Надто глибоко в’їлося лезо. Чоловік у паніці нахилився вперед. З рота річкою потекла кров. Від страху й паніки в очах потемніло. Та він нічого не міг удіяти: лезо надто глибоко встромилося в його горлянку. Дихати ставало важче. Він відчув, що замість повітря його заливає кров. Кажуть, без повітря людина здатна прожити хвилини три… Три хвилини минуло…
— Робиш мені новий паспорт, а я забуваю, скільки ти маєш мені віддати.
Старий глянув на Крижа, примружив очі й певний час про щось міркував.
— Ти вважаєш, це не вигідна пропозиція? Згадай, скільки ти мені винен.
Старий іще раз повільно оглянув Крижа:
— Ну що, вляпався?.. Тільки не треба щось вигадувати. Я знаю, що хтось пришив твою подружку та її коханця. Люди кажуть, що пришив саме ти.
Криж кинув на чоловіка промовисто ненависний погляд. Старий зніяковіло сіпнувся, але продовжував спокійно чекати на відповідь.
— То не твоя справа, — прошипів Криж. — Ти погоджуєшся на мою пропозицію?
— Твоя пропозиція досить вигідна. Але ж тебе розшукує поліція за вбивство. А мені проблем не треба. Ти знаєш, недавно я ледь не втрапив на гачок. Зараз заліг на дно. Ти мав про це чути.
Криж повільно нахилився до обличчя старого, пильно глянув у його очі й мовив:
— Отже, по-перше, або ти мені робиш новий паспорт, або повертаєш гроші, усі до копійки. Уторопав? По-друге, то не я їх пришив. Затям собі це. Я не вбивця… Поки що… Але якщо доведеться…
— Що ти маєш на увазі? Ти мені погрожуєш?
— Тільки натякаю на те, що дуже розлючений. А в моїй кишені пістолет. От і все.
— Ти мене не пристрелиш. У сусідній коморі мої хлопці. — Старий змусив себе посміхнутися, але йому справді було ніяково від Крижевого погляду.
— Твої хлопці тобі не допоможуть. Якщо в мене з’являється якась мета, я завжди втілюю її в життя. Причому дуже швидко. — Криж посміхнувся. Несвіжий подих та запах поту відразу ж ударили старому в ніс. Він зрозумів, що чоловік переховується вже давно. Помітна була його лють. — Ти ж знаєш про таку мою здатність, чи не так?
Старий іще раз пильно обдивився Крижа. Він надто давно знав його, щоб розуміти, що той не жартує.
— Але й мене зрозумій. Я теж не хочу ризикувати. Якщо тебе впіймають…
— Мене не впіймають, можеш бути певен. Більше того, я знайду того покидька, який це зробив. Він від мене не втече. — Криж на хвильку замислився. — І сам вб’ю його… То ти погоджуєшся?
Старий облизав пересохлі губи, ще хвилину подумав.
— Погоджуюся… Ти можеш пересидіти тут, у нас. Сполоснись у душі й поїж.
— Ні, у мене ще є деякі справи. Я повернуся за кілька годин. Сподіваюся, до того часу все буде готове.
На це старий нічого не відповів. Натомість промовив:
— Тільки нікого мені сюди не приведи.
Криж мовчки вийшов.
— Ти думаєш, він каже правду стосовно того, що то не він убив? — запитав старий у чоловіка, що виглянув із сусідньої кімнати.
— Та хто його знає? Ти ніколи не можеш бути певен, правду говорить тобі цей тип чи бреше…
Я таки не пішов тоді до Стаса у в’язницю. А наступного ранку нам повідомили, що він помер. Хтось підсунув йому в хліб лезо. Стас захлинувся власною кров’ю. Убивцю швидко знайшли. Ним виявився один із в’язнів, якому Стас насолив іще в перші дні свого перебування у в’язниці. Яким чином кримінальник підсунув лезо в хліб, поки не було достеменно відомо. Той не хотів зізнаватися, проте в поліції запевнили, що це лише справа часу.
Особисто я не вельми переймався тим, як усе це трапилося. Звісно, я був шокований таким поворотом подій. З другого боку, зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що людини, яка мені загрожувала смертю, уже немає.
Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…
Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…
Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.
Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.
Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…
Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.
Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.