Дівчина навіть у програмі «Патруль» бачила оголошення про її розшук. Але повертатися не збиралася. Була для того надто розгнівана. Зараз Олег на роботі, повертався додому лише о сьомій-восьмій вечора. За його відсутності дівчина кілька разів виходила з будинку. Звісно, це ризиковано, але хіба можливо для зовсім молодої людини постійно стирчати вдома? Так, вони ходили разом на дискотеку та в кафе. Кілька разів заїжджали в «Турбіну» та «Хутір» пограти в боулінг. Для неї те все було цікавим. Новим. І вона аж ніяк не планувала повертатися додому. З другого боку, її надто гнітила думка про те, що їй можна виходити лише з настанням темряви. Так, неначе вона якийсь злодій чи хто.
Ні, вона вже вирішила, що сьогодні обов’язково поговорить з Олегом про Назара. Він має нарешті сказати їй, що робити. «Він же прийде сьогодні додому вчасно?..» — подумалося. Минулого вечора його кудись понесло. Це її невимовно образило. Він подався на святкування дня народження якогось приятеля без неї. БЕЗ НЕЇ! Це ж треба! А повернувся аж глухої ночі. Ну, нічого, вона теж тієї ночі не сиділа без діла. Та ніч виявилась украй захопливою. Треба повторювати це частіше… Дівчина глянула на годинник: щойно стрілка дісталася позначки «десята ранку».
Біля розритої ями зібралося чимало народу. Усі були надзвичайно збентежені. Зараз на хронометрі показувало десяту нуль одну.
Поліція намагалася розігнати надміру допитливий натовп. Це виявилося складнішим, ніж минулого разу, коли вони знайшли розрубане тіло Климовича. І не дивно. Адже в тому ж районі, лише за кілька десятків метрів, сьогодні вранці робочі «Водоканалу» знайшли ще одне розрізане на шматки тіло. Воно було вкинуте в яму, де мали закопувати труби. Прибула преса.
— Так, цього разу ми не уникнемо надзвичайно великого галасу, — мовив Малашко, під’їжджаючи до місця злочину. Поряд із ним сидів Ярик.
Ми з Лізою були серед людей. Федюкевич, звісно, теж уже був на місці. Поліції ніяк не вдавалося розігнати сполоханий натовп. Усім хотілося пояснень. Ледь протиснувшись до місця подій, слідчі зазирнули в яму. Обоє відразу ж одвернулися. Тіло знову розрубане, але цього разу, здавалося, то було скоєно зі ще більшою жорстокістю. Експерти вже почали здійснювати обшук.
— Тіло сюди, я так розумію, принесли? — мовив Малашко.
— Так, його принесли в тому мішку. — Федюкевич махнув рукою в бік чорного закривавленого лантуха. — Справжнісінький фарш. Вам би краще піти додому, — сказав він Лізі.
— Мені теж так здається, — погодився з ним я й глянув на дівчину. Її смагляве від літнього сонця обличчя видавалося зараз настільки блідим, що я аж злякався, чи не зомліє. На моє запитання про самопочуття вона відповіла спокійно й твердо, що все гаразд. У її очах блищали сльози.
— Спочатку я так злякалася, що то Катя. — Вона нарешті не витримала, впала в мої обійми й заридала.
— Забери її звідси, — повторив Федюкевич. Я так і зробив. Ми поволі пішли до неї додому.
Перед тим, як увійти до під’їзду, я озирнувся. Звідси не було видно всього жаху, але сюди добре долинав стурбований гомін людей. Приїхала «швидка». Комусь, певно, стало погано. То була вже друга машина невідкладної допомоги.
Я уважно придивився, чи нема десь поблизу Крижа, адже вбивця завжди повертається на місце злочину. Не знаю чому, але так кажуть. Ми з Лізою увійшли до будинку.
У квартирі я повідчиняв усі вікна.
— Може, прийми заспокійливе? — запропонував я, коли Ліза лягла.
— Не хочеться, — тихо мовила дівчина й прикрила руками очі. — Що коїться, Назаре? Що відбувається?
Я лише зітхнув, бо не знав, що відповісти. Сів поряд.
— І Катя ще й досі не знайшлася. Навіть не маю уявлення, що робити далі. Назаре, мені здається, що я скоро збожеволію. — Вона нервово похитала головою. — Я не можу більше цього всього терпіти.
— Не кажи так. Скоро все буде гаразд. — Я обійняв її та поцілував.
— Гаразд? Ти думаєш, це можливо? — якось зовсім кволо перепитала Ліза.
— Ми ще навіть не знаємо, хто вбивця. Можливо, це був хтось інший.
— Хтось інший? Назаре, ти бачив це тіло? З ним розправилися так само, як і з Климовичем. Ти дійсно вважаєш, що це хтось інший?!
— Лізо, заспокойся. Панікою ти не допоможеш. Треба триматися. Ми мусимо триматися. — Я знову важко зітхнув. Насправжки я не знав, що ще можна їй сказати, як підбадьорити. Несподівано для самого себе я всміхнувся.
— Що? Чому ти смієшся?
— Сам не знаю. — Я всміхнувся ще ширше. — Вибач, певно, нерви вже здають. — Я ледь не зареготав. — Вибач. — Нарешті мені вдалося себе опанувати. — Просто все це так несподівано звалилося на голову. Ну, уяви: у Рівному маніяк! Тихе, спокійне, нудне місто. А тут раптом маніяк. А ми в центрі подій.
— Не смішно, — сухо відрізала кохана.
Вона вже знала новину про Федювевича та Крижа. Її дивувало, що я й досі нічого не розповів Ярикові та Малашку. Але насправді я просто боявся. Раптом вони всі пов’язані? Я не вірив нікому з них. Ліза ж наполягала на тому, щоб усе розповісти. Сьогодні Федюкевич, як, власне, і завжди, поводився цілком спокійно. Він абсолютно нічим себе не виказував. Я ж натомість вирішив за ним спостерігати.
Ліза таки погодилася прийняти заспокійливе. Скоро вона заснула, а я вирішив повернувся на місце злочину. Надто вже мені було цікаво, що там відбувається. Я мусив усе те знати.
Як зрозумів, нічого особливого я не пропустив. Поліція нарешті загнала людей за стрічку огорожі. Але від цього натовпу не поменшало. Здавалося, навпаки, він збільшився.
Тут працювала преса. Телебачення й газети. Звісно, це резонансна справа. Особливо для нашого невеликого тихого міста. Я б не здивувався, якби скоро сюди примчали репортери з інших міст України. Скоріше за все, з Києва. Власне, так далі й трапилося. Зовсім скоро.
А наразі Малашко давав інтерв’ю рівненському тележурналістові. Як я встиг почути, слідчий не дав якогось конкретного пояснення тому, що відбувається. Він лише попросив громадян бути обачнішими й не виходити на вулицю в темну пору. Особливо радив не ходити поодинці. Думаю, народ обов’язково дослухається до його порад. Цікаво, коли поліція про це говорить у спокійні дні, ніхто особливо до цього не прислухається, але варто, щоби сталося щось страшне, як усі одразу ж стають обережними. Чому не можна бути обачними постійно?..
А ще я повністю упевнився в тому, що то діяв маніяк. Це вже було, на жаль, незаперечним фактом. І, як я зрозумів, Малашко про те оголосив усьому місту. Так, тепер народ точно боятиметься блукати нічним Рівним. Принаймні доти, доки вбивцю не схоплять. У наших руках був козир: ми знали, хто вбивця.
Нарешті я підійшов зовсім близько. Мені назустріч вийшов Ярик.
— Ну що, це той самий убивця?
— На жаль, дуже схоже на те. Ми вважаємо, це маніяк.
Я ствердно похитав головою, намагаючись у той же час непомітно спостерігати за Федюкевичем. Дільничний у цей момент допитував людей, які знайшли тіло.
— Як там Ліза?
— Я дав їй заспокійливого, вона заснула. Нам потрібно обов’язково сьогодні поговорити про цю справу. — Я раптом згадав, що Ліза завжди має рацію. А вона наказувала мені розповісти про Федюкевича.
— Поговоримо. Тільки ж не зараз, — протягнув Ярик. — Зустрінемось о другій годині у відділку.
— Малашко буде?
— Певно, що так, якщо його нікуди не покличуть. Та й мене якщо нікуди не покличуть. А про що, власне, ітиметься?
— Я думаю, тут не варто про це розмовляти. — Я помітив, як Федюкевич із підозрою за мною спостерігає. — Зараз я йду на роботу. О другій годині під’їду до відділка. Якщо щось зміниться, зателефонуйте мені, будь ласка. Ми повинні сьогодні неодмінно з вами поговорити. Я маю розповісти дещо важливе.
Я помітив, що Ярик зацікавився. У його очах блимнув вогник інтересу. У наш бік прямував Федюкевич.