— Що кажуть Ярик із Малашком? — Це були перші слова Лізи, щойно я прийшов. Я навіть не встиг переступити порогу квартири.
Я повів плечима.
— Не кажуть поки нічого. Вони надто приголомшені.
Я увійшов і стомлено поплентався до вітальні. Сьогодні був надзвичайно насичений день. Звісно, він іще не закінчився й ще могло трапитися будь-що. Але про це не хотілося думати. Ліза зачинила двері й пішла за мною. Вона виглядала дуже рішучою.
— Ми мусимо знайти Катю, — сказала вона твердо й таким самим безкомпромісним поглядом глянула на мене.
Я зітхнув і взяв її за руки.
— Серденько, її шукає вся наша поліція…
— Погано вони шукають, якщо й досі не знайшли. Що то взагалі за поліція? Ти подивись, Федюкевич, якому я так довіряла, з яким виховувала важких дітей у школі, і той виявився «перевертнем у погонах»…
На цих словах я відразу ж згадав, що Заречнюк міг шантажувати когось із тих, що потрапили в список для програми про «перевертнів у погонах». Тепер мені стало зрозуміло: він мав шантажувати Федюкевича! З Малашком у нього нічого не вийшло, тому він почав опрацьовувати дільничного поліціянта. Тому вони з Крижем його й убили.
Дівчина Заречнюка могла стати свідком або щось типу того, і вони її прибрали. Щоправда, до чого тут убивства Климовича й тієї жінки, я не міг збагнути. Єдиним поясненням для мене стало те, що хвора психіка Крижа не витримала й зламалася. Затим він просто не міг стриматися, аби не вбити. Я відразу ж поділився цими думками з Лізою. Вона теж вирішила, що все те було цілком логічним. А все ж її найбільше цікавила Катя. Які б не були причини всіх тих смертей, а життя Каті все ж лишалось у небезпеці доти, доки вона не буде з нами. Я погоджувався з Лізою, але нічого не міг їй запропонувати.
Ми провели зо дві години, розмірковуючи про те, де і з ким вона могла бути. Але, на жаль, так і не досягли бажаного результату. Єдиним варіантом для нас були Світлана й Вова — ті друзі Каті, яких Ліза так не любила. Щоправда, поліція вже допитувала цих двох. Незважаючи на це, ми вирішили самі розпитати їх іще раз. Відкладати не стали.
Надворі вечоріло, проте Лізу це не спиняло. Я теж був переконаний: що швидше ми знайдемо дівчину, то краще.
Близько сьомої нам вдалося спіймати обох у спортивній школі, де ті проводили тренування для маленьких дітей. Ліза ледь не силою виштовхала приятелів сестри за двері. Діти з подивом подивилися нам услід. Світлана лише встигла наказати їм виконувати розминку.
— Де Катя? — підійшов я до хлопця. Свєта стояла неподалік. Біля неї зупинилася Ліза. Парочка зрозуміла, що ми настроєні надзвичайно рішуче.
— Ми вже розповідали поліції, що не знаємо, — промимрив пацан.
— Чуєш, ти! — Я притиснув його до стіни, той навіть не пручався. — Ти негайно скажеш нам, де зараз дівчина, зрозуміло?
Почулися кроки. Я був змушений послабити хватку. Хлопець відмахнувся й обсмикав одяг. Озирнувся, чи ніхто не бачив інциденту. Дівчина ж стояла мовчки і якось зверхньо дивилася на Лізу.
— Ми не знаємо, де Катя, чи ви глухі? — втрутилася Свєта. Вона видавалася надзвичайно спокійною.
— Ви обоє брешете, і ми це чудово знаємо. — Ліза подивилася дівчині прямо в очі. Та відвела погляд. — Що, не можеш дивитися мені в очі?
— Ви самі винні, що вона втекла. Не можна так підставляти власну сестру. Ви самі винні, — повторила дівчина, намагаючись уникнути Лізиного погляду, що беззаперечно свідчило про те, що вона бреше. — У нас починається тренування. Ми отримуємо за це гроші й не можемо спізнюватися, тож вибачте.
І вони обоє швидко пішли. Якби поряд більше нікого не було, я б притиснув їх до стіни й вибив би зізнання, та на нас і без того вже дивилися підозріло. Свєта й Вова увійшли в зал. Розпочалося заняття.
Але ми з Лізою не були налаштовані відступати. Зачекавши, доки скінчиться тренування, ми пішли за ними. Пара ще зайшла в кафе, яке ми обережно перевірили: Каті з ними не було. Потім, на жаль, вони просто попрямували додому. Ми провели їх аж до будинку.
За деякий час у квартирі, яку вони знімали, увімкнулося світло. Ми не були певні, але складалося враження, що, крім них, там дійсно нікого не було. Та це не означало, що вони нічого не знають про Лізину сестру. Ми ж бо пам’ятали, що в Каті є якийсь знайомий на ім’я Олег. І то був спільний знайомий Каті, Світлани й Вови. Ми вирішили, що наступного дня знову стежитимемо за цією парочкою.
— Мені страшно, — мовила Ліза й пригорнулася до мене.
— Не бійся, кицюню, ми ж удвох. Нам ніхто не страшний, правда ж? — Я розумів її, адже ми йшли пізно ввечері ще зовсім недавно таким спокійним, а тепер таким небезпечним містом. Мені самому було вкрай лячно. Парком вирішили не йти.
— Вбивця завжди вертається на місце злочину, — сказав я.
— Ти знаєш, я б навіть удень зараз не пішла тією дорогою. Навіть думати страшно про те, що там трапилося минулої ночі.
На це я нічого не відповів. Зараз був не той момент, щоби про це згадувати. Ми йшли фактично порожнім містом. Страшна новина швидко поширилась, і тепер на вулиці майже нікого не було. Лише де-не-де з’являлися поодинокі перехожі, які швиденько намагалися заховатися по домівках. І ніхто не йшов сам. До зупинки нам потрібно було йти ще хвилин десять. Вирішили сідати біля ЦУМу, адже там, напевне, ще мали бути хоч якісь люди. Зараз усе ж доводилося проходити біля парку.
— Не бійся, усе буде гаразд. — Я поцілував її в щічку, потім в губи й міцніше притиснув до себе.
— Знаєш, мені найбільш страшно йти нашим районом. — Вона чомусь подивилася мені у вічі.
— Не хвилюйся, усе буде гаразд. Ми нормально доберемося додому.
— Переночуєш сьогодні в мене, добре?
Я всміхнувся.
— А тобі нізащо у світі не вдасться випхати мене з дому.
Ліза теж усміхнулася.
— Я так і підозрювала.
Раптом мій слух уловив ледь чутне шурхотіння, що донеслося з боку парку. Я притих і напружився. Озирнувся. Ліза принишкла. Ми зупинилися.
— Що? — злякано запитала вона.
— Тихо, — сказав я пошепки, приклавши палець до рота. — Там був якийсь шум. Чуєш? Ось знову!
— Ні, я не чую. — І вона теж уважніше прислухалася. Нове шурхотіння долинуло знову. Правда, уже ніби ближче. Відтак запанувала страшна, напружена тиша.
— Ні, я абсолютно нічого не чула, — сказала вона, але продовжувала дослухатися.
Ми навіть не дихали. Шум почувся знову.
— Ти впевнена, що нічого не чуєш?
— Так, — пошепки мовила вона. — А ти що, знову щось чув?
— Ну, принаймні мені так здається.
— Я нічого не чула. Назаре, ходімо краще швидше, — благально промовила вона. Ліза ледь не плакала.
— Біжімо! Хутко! — скомандував я, і ми з шаленою швидкістю помчали до зупинки.
На щастя, там ще сиділа компанія з шести осіб. Вони обговорювали останні новини. То була молодь років приблизно двадцяти-двадцяти двох. Троє хлопців і стільки ж дівчат. Пацани намагалися залякати молодих жінок. І це в них непогано виходило. Навіть Ліза дужче пригорнулася до мене, слухаючи різні страшні й, звісно, вигадані подробиці вбивств. Навіть мені самому було ніяково від їхніх фантазій.
Водночас ми не наважувалися надовго відірвати погляд від того місця, звідки щойно прибігли. Раптом ми когось там побачимо? Стомлений і напружений мозок щораз видавав моторошні образи. Ввижався то розрубаний Климович із сокирою в голові, то розрубана невідома жінка, то Федюкевич, що мав при собі відрізану голову, з якої річкою текла кров. Я заплющив очі, намагаючись відігнати подібні думки. Ще раз мені здалося, що я побачив Крижа, який прокрадається з-за дерев усе ближче й ближче. Я задихав важче.
— З тобою все гаразд? — перелякано запитала Ліза, відчувши моє шалене дихання.
Я хитнув головою. Насправді там нікого не було. Дякувати Богу! Зовсім скоро приїхала маршрутка. За півгодини ми з Лізою були вже в неї вдома.