У нинішній ситуації спокійно звести подих можна було, лише переступивши поріг квартири й зачинивши за собою двері. Утім, на нас із Лізою чекав іще один моторошний сюрприз. Підійшовши до дверей, ми помітили папірець, який акуратно стояв на ручці. Ми зупинилися, не в змозі відірвати від нього поглядів. Від кого це могло бути? Якусь мить ми стояли, не наважуючись його взяти. Якесь надвідчуття підказувало, що нічого доброго від нього чекати не слід. То не міг бути лист від Малашка чи Ярика. Хіба, може, від Каті? Ліза першою схопила конверт. Мені здалося, що я чую биття її серця. Вона не наважувалася відкрити. Я вихопив його в неї.
— Спершу зайдемо. Не треба тут стовбичити.
Я обережно озирнувся. Ми мовчки увійшли до квартири. Зачинили за собою двері й принишкли. На сходовому майданчику було тихо. У всьому будинку панувала мертва тиша. А була лишень одинадцята година. Налякане місто сховалося. Ми ще раз подивилися на конверт. Він був не підписаний. Я підніс його до світла, намагаючись розібрати, що ж там.
— Відкриймо, — нарешті запропонувала Ліза. — Відкривай ти.
Напевно, половина мого життя промайнула, поки я це зробив.
— Оце маємо! — вихопилось у мене, щойно я прочитав записку. Ліза схопила листа. На папері приклеєними літерами було складене повідомлення: «Моя вам порада: припиніть розслідування:)».
— І до чого тут цей смайлик? — промовила Ліза.
— Це погроза. Це справжнісінька, Лізо, погроза. — Я знову взяв листа. Руки мої тремтіли.
— І що тепер? — Ліза змучено глянула на мене.
Спершу я не знав, що відповісти. Мені на думку спадало єдине:
— Ми не можемо спинитися. Ніяк.
— А якщо ця погроза стосується Каті? Якщо вона в нього або ж він знає, де її шукати?
— Якби це було так, він би обов’язково на це вказав. Я не думаю, що він щось про неї знає. Скоріше за все, ми наступили йому на хвоста.
— Ти думаєш?.. А все ж якось дивно. Особисто мені здається, що йому нічого нас боятися.
— Ти так вважаєш?
— Ну, звісно. А що ми маємо? Це ми його насправді боїмося, як… як смерті. Бо він, власне, і є смерть.
— Певно, ти маєш рацію. Я думаю, він просто вирішив поглузувати. Ось що означає цей смайлик.
Здавалося, Лізу зараз охопить істеричний сміх. Вона вже починала потроху посміюватися.
— Це просто якийсь жах. Це просто кошмар! — Тепер вона вже починала плакати. — Я цього більше не витримаю. Навіщо він прийшов до нас?! Навіщо?! Нас він теж хоче вбити? Розрізати на шматочки? — Вона розплакалася.
— Ну, перестань. Перестань. Не плач. — Я пригорнув її до себе. — Ходімо в кімнату. — Ліза слухняно пішла за мною. — Сідай ось тут. — Ми сіли в крісло. Ліза сіла мені на коліна. Вона вже майже ридала. — Поплач. Поплач. Так стане легше.
Дівчина не відповіла нічого, натомість я чув лише безпорадні схлипування. Я ніколи не бачив, щоб у неї так здали нерви. Мені завжди здавалося, що вона дуже холоднокровна й спокійна людина.
— Спіймати Крижа — то лише справа часу. Його вже шукають не тільки в місті. Його скоро знайдуть, — спробував заспокоїти її.
— А до того скількох іще він вб’є? Тим паче, не забувай, що він псих. Таких піймати — справа не з легких.
На це я знову нічого не зміг відповісти. Ліза мала рацію. Подібні люди психічно сильні. І холоднокровні. Тому їх і важко спіймати… Наступного ранку ми збиралися неодмінно показати листа в поліції. Я обережно поклав його назад у конверт. Ліза попрохала винести його в коридор і залишити там на ніч. Наче вважала, що то ніби ВІН був тим листом. І їй не хотілося, аби ВІН був уночі в кімнаті. Я вчинив так, як вона просила.
Ми ще довго не лягали спати. Лежали в ліжку, вимкнувши світло, і силкувалися не думати про все те жахіття. Я намагався відволікти Лізу розмовами про щось приємне. Про те, що коли все закінчиться, ми поїдемо кудись відпочити. Вона, я й Катя. І все буде гаразд. Усе дуже скоро скінчиться, і ми назавжди про те забудемо…
Я так і не зміг спокійно спати тієї ночі. Кілька разів прокидався в надії, що вже ранок. Але ні. Щоразу годинникова стрілка посувалася лише на годину чи ж пів. Ліза тихенько спала. Я намагався її не розбудити. Було надзвичайно млосно.
Я відчинив вікно ширше. Стояла глуха ніч, десь друга година. Не можу передати, як мені хотілося, щоб нарешті настав ранок! Довкола панувала жорстока тиша. Жодних проявів живого. Лячно. Я знову ліг у ліжко. Трохи покрутившись, укотре заснув…
Кров поволі стікала з моєї руки… Крап, крап… І падала додолу. А я дивився на те й не міг вимовити й слова. Десь здалеку чувся крик Климовича й тієї жінки. Крик, від якого все холоне. За моєю спиною стояв Криж, сміявся (ні, реготав!) і наказував припинити розслідування. А я стояв мовчки, дивився на кров, що стікала з моєї руки, і не міг промовити нічого… Не міг навіть крикнути. Десь неподалік гралася Катя.
— Я ніколи тобі того не забуду! — кричала вона мені час до часу. А потім реготала. Таким страшним і моторошним сміхом. Відтак просто шкірилася, показуючи свої гострі кутні зуби.
— Я тобі ніколи цього не забуду! Ніколи! — То вже несамовито кричала Ліза. Чого вона мені ніколи не забуде? Я ж пам’ятатиму її твердий, холоднокровний і жорстокий погляд… У її руці зблиснув ніж. Ліза поволі наближалася. Бліда, мов смерть. Мов моя смерть…
Страх прибив мене до землі. Я стояв, і з моєї руки капала кров. Крап, крап. Я підвів руки до очей. Одна з них повністю була яскраво-червоного кольору. На другій руці теж просочилося кілька крапель червонуватої рідини.
Я помітив, що Ліза десь зникла. Лише Катя знову щось викрикувала мені. Я вже не міг почути, що саме. То був приглушений голос, немов вона кричала десь здалеку. Несподівано Лізина сестра з’явилася просто переді мною. Дівчина увійшла в моє тіло. Її голос раптом прозвучав зовсім близько. У моїй голові. Що вона мені кричала? Я не міг зрозуміти. Не міг і зовсім не хотів. Натомість у роті з’явився присмак крові. І чомусь здавалося, що то була не моя кров, а її…
Крап, крап, крап…
— Сніданок уже готовий, — почув я Лізин голос, щойно розплющив очі. — Я вже дзвонила Малашку. Він просив привезти листа у відділок. Ти вже встаєш? Поїдемо зараз разом? — Вона сиділа біля мене на ліжку.
Я примружився від яскравого ранкового світла. «Нарешті ранок!» Я ствердно хитнув головою, насправді не надто зрозумівши те, що вона мені щойно сказала. Голова ще була мов у тумані. Я поволі починав пригадувати все, що трапилося напередодні. Відтак згадав свій сон, і мені стало неприємно. Ще зо хвилину я намагався второпати, чи то дійсно було марення. «Так», — нарешті заспокоїв я себе.
— З тобою все гаразд? — Ліза вже починала одягатися.
Я вкотре ствердно похитав головою.
— Котра година?
— Уже пів на дев’яту. Ти встаєш?
— Так, зараз встаю.
— Я на кухню. — Вона швидко вийшла з кімнати.
Ліза поспішала. Не треба було навіть запитувати: я цілком був певен, що вона не припиняє думати про Катю.
Я поволі підвівся з ліжка.
Туман у голові починав розсіюватися. Повільно поплентався у ванну. Під час гоління порізався. На шкірі виступила яскраво-червона смужка, яку я негайно змив із себе. Подивився в дзеркало. Поріз виявився сильним. На обличчі знову виступила кров. Я ще раз змив водою. Здається, припинилося. Доголившись, я поспішив на кухню.
— Що це в тебе? — Ліза подивилася на моє обличчя.
— Що там таке? — Серце чомусь йойкнуло.
— Кров на щоці. Ти порізався? — Вона підійшла й спробувала витерти. — Уже трохи засохло. Треба, щоб ти потім витер вологою серветкою. Або краще промий перекисом.
Я відмахнувся: мовляв, усе гаразд. Ми снідали мовчки. Я звернув увагу, що Лізині думки далеко: вона розмірковувала про Катю. Мені ж усе ще було не по собі від нічного марення. Після сніданку ми швиденько зібралися.