— І не забувай, — продовжувала вона, — душевнохворі люди нерідко виявляють неабиякі розумові здібності. Часто — та ні, я б сказала, завжди — вони чудово розбираються в житті. Вони здатні чудово зрозуміти іншу людину. Неодноразово мені траплялися факти про те, що маніяки здатні настільки причарувати свою потенційну жертву, навіть загіпнотизувати, що тій ніколи не спаде на думку, що її насправді планують убити абощо. Вони можуть справити враження справжнього друга, який чудово розуміє всі твої проблеми. Маніяк, будучи для тебе цілком незнайомою людиною, здатен лише за кілька хвилин викликати таку довіру, якої хтось зі знайомих може ніколи не дочекатися. Окрім того, серед душевнохворих трапляються надзвичайно талановиті люди. Наприклад, люди мистецтва.
— Цікава в тебе позиція. — Цього разу я теж стомлено всміхнувся.
Ліза ж продовжувала:
— Більше того, зверни увагу: за Фройдом, у людини є потяг до вбивства, чи не так? — Вона почала говорити жвавіше, немов це щойно спало їй на гадку.
Я кивнув.
— Отже, на його думку, коли людина вбиває, ґвалтує чи робить те, що суперечить суспільним нормам, це означає, що її «Воно» бере гору над «Над-Я». Це мало б означати, що ця особа несповна розуму.
Я знову підтвердив її слова кивком.
— Виходить, що так.
— Але чому ж тоді не всіх, далеко не всіх людей, що скоюють подібне, визнають душевнохворими? І я навіть, здається, знаю відповідь на це запитання. Ці люди просто поводяться, як цілком нормальні. Інколи можна сказати, що ті діяли в стані афекту або мали тимчасове помутніння розуму. У таких випадках до них застосовують відповідне покарання. Найчастіше подібних виправдань у цих злочинців немає. І тоді їх визнають психічно здоровими й відповідно до цього засуджують. Є люди, які вбивають і залишаються при цьому абсолютно непокараними. Згадай, наприклад, Трумена, який у цю пору, шістдесят п’ять років тому, скинув на Японію дві атомні бомби. Хіба нормальна за законами суспільства людина могла до такого додуматися? І його за те навіть за ґрати не посадили.
— Що ти всім цим хочеш сказати?
Ліза повела плечима.
— Тільки те, що насправді ми далеко не завжди можемо розпізнати затьмарення розуму. І, власне, я взагалі не впевнена в тому, що існують божевільні. Адже це просто люди, які не чинять так, як усі, і яких суспільство неодмінно бажає позбутися. Прагнення позбутися таких людей — теж своєрідний потяг до руйнування. Ось і все.
— Отже, ти стверджуєш, що Криж — цілком нормальна, здорова людина?
— За законами природи так. За законами ж суспільства він божевільний, — резюмувала вона.
Я замислився над її словами. Виходить, що божевільних не існує? Але тоді немає абсолютно ніяких правил. Точніше, будь-хто може переступити ці, витворені ними ж межі дозволеного. А якщо вірити Фройду, то кожен із нас спроможний іти проти суспільства. Отже, кожен із нас здатен будь-якої миті скоїти злочин. Навіть убивство. Адже ти ніколи не знаєш, коли «Воно» твого найліпшого друга переможе його «Над-Я».
Отже, ніде й ніколи ми не можемо почуватись у безпеці. Ми ж бо навіть не знаємо, а раптом наше «Воно» одного дня переможе наше «Над-Я»? І тоді немає гарантії, що ми не заподіємо шкоди комусь чи навіть собі. Отож ми постійно перебуваємо в небезпеці. Де б ми не були, з нами постійно крокує НАШ ВОРОГ — МИ.
— Я от усе згадую про ту жінку. — Це був ранок, ми щойно прокинулись і просто лежали в ліжку. Нарешті та жахлива ніч минула.
— Про ту вбиту? — Чомусь мені відразу подумалося саме про неї.
— Та ні. — Лізу сіпнуло від згадки про порізаний труп. — Про ту, як ти кажеш, примару.
— Чиє волосся й відбитки пальців знайшли на місці вбивства?
— Так.
— І що саме ти про неї думаєш?
— Мені спало на думку… А що, коли ми знайдемо її, то знайдемо й Крижа?
— Певно, що так, адже вони разом. От тільки вона дійсно наче той фантом. Зі слів свідків, Криж не спілкувався ні з якою іншою жінкою, окрім Альони. Я вже не раз роздумував про неї. Але й гадки не маю, як її можна вирахувати. — Я сів. Ранкова дрімота повністю минула. У голову ввійшла жорстка реальність. Ліза теж підвелася.
— Але вона десь є. Адже примар не існує. Вона не може просто щезнути.
— Чому ж не може. — Я глянув їй прямо в очі. — Вона вже цілком могла накивати п’ятами.
— Але навіщо їй це робити?
— А навіщо їй узагалі вбивати? — відповів я запитанням на запитання.
— Навряд вона захоче кинути те, що почала. Окрім того, якщо вони роблять це з Крижем разом, то я не повірю, що так несподівано їхній тандем розпався.
— Ти знаєш, я повірив би в що завгодно. — Тепер я вже встав і хотів був іти у ванну, та Ліза мене спинила:
— Її потрібно знайти. Я відчуваю, що вона може привести нас до Крижа. Він-бо може переховуватися лише в неї.
— Чому ж він не переховувався в неї відразу? Не забувай: поліція ледь не схопила його в готелі.
— Не знаю, — задумливо протягнула Ліза. — Але нам украй потрібно її знайти.
— Серденько, поговорімо про те, коли я прийду з ванни, окей?
— Слухай. — Ліза не відповіла, натомість я зрозумів, що в неї з’явилася ідея. — Якщо він був у тому готелі, то цілком імовірно, що й вона там. Просто поліція не знає, як вона виглядає, і шукала тільки Крижа!
Я замислився. Відтак мені на думку спало заперечення Лізиної здогадки:
— Так, але ти не забувай, що адміністратор готелю стверджує, що Криж був сам. Більше того, жодного разу нікого поряд із ним не було.
Тепер Ліза була загнана в кут. Проте ненадовго.
— Тоді, можливо, ця жінка живе десь поблизу готелю? А адміністратор просто не міг постійно стежити за Крижем. Він же там не нянькою працює.
Раціональне зерно в тому, що говорила Ліза, звичайно, було. Я замислився.
— А тут ти маєш рацію. — Вона просяяла. — Сьогодні ж підемо туди й спробуємо щось рознюхати.
— Добренько, ти тільки недовго в душі.
— Окей. — Я ступив кілька кроків, але раптом спинився. Мозок вимагав розслаблення. Я подивився на Лізу. Вона була такою свіжою й милою, як сам ранок.
— Що? Що таке? — Вона з підозрою глянула на мене. Я підійшов ближче.
— Ні, Назаре, зараз не час. Ти що?
— Лізо, для цього завжди час. — Я обійняв її й почав вкривати все її тіло поцілунками.
— Останнім часом ти без цього взагалі не можеш. — Вона спробувала відкараскатися від мене, та я її втримав. Певно, я занадто міцно стиснув їй руку — Ліза скрикнула.
— Вибач, я не хотів. Ходи до мене. — Я притягнув її ближче до себе.
— Назаре, зараз не час. Кажу ж тобі. — Вона почала пручатися. — Та що ж із тобою?
Натомість я не збирався її відпускати. Я знав її характер і знав, що скоро вона поступиться. Так і сталося. Вона любила секс, як і я. Ліза може чудово задовольнити.
Я став цілувати її тіло, поволі спускаючись донизу. На животі я зупинився на її шрамі від апендикса. Ще одна річ після родимки, через яку Ліза так хвилювалася. Але я й це обожнював.
Мені конче треба було хоч трішки розслабитися. Інакше не знаю, що б зі мною було. А секс, на мою думку, найкращий релакс. І я його отримав.
Отже, ми полювали на примару. На щастя, нині день обіцяв бути по-справжньому літнім. Це мимоволі надавало нам надії. Хоча, звісно, і не гарантувало успіху. Сонце гріло, але не пекло. Час до часу, щоправда, на передній план виступали хмари. І тоді ставало дещо неприємно. Мене чомусь огорнуло якесь незвичне хвилювання. Ні, то був не страх, а саме неприємний неспокій. Трохи болів шлунок і неначе нудило. Але я достеменно знав, що все те було через нерви.
Лізу ж, навпаки, сповнював ентузіазм. Вона була впевнена, що ми на правильному шляху. Насправді я теж так думав. Але не був переконаний, що ми так легко зможемо знайти ту жінку, яка видавалася мені якоюсь химерою. Я тоді й близько не міг уявити, як вона може виглядати. Усе, що спадало на думку, це образ якогось марева, що з легкістю літає понад землею, швидко переміщаючись то туди, то сюди. Словом, на той момент я міг уявити її лише як примару й не інакше. Та все виявилося не таким фантастичним, як я собі уявляв. Тим видивом таки була звичайна жінка з плоті й крові. Щоправда, про те, хто вона, ми дізналися набагато пізніше.