Отож ми перебували в готелі й чекали на адміністратора. Це був, власне, зовсім невеликий і непоказний готель. Криж мав гроші й на дорожчий, у тому ми не сумнівалися, але тут простіше сховатися. Легше замаскуватися під пересічного громадянина. Окрім того, за нашими міркуваннями, ВОНА мала жити десь неподалік.
Скоро до нас підійшов низенький чоловік середнього віку. На ньому був діловий костюм чорного кольору. Щоправда, чоловік не мав краватки. Представився Ігорем Степановичем Ковальчуком. Власне, представлятися, на мою думку, було не так уже й потрібно, адже на грудях у нього висів бейджик. Ми теж відрекомендувалися.
— Ви з поліції?
Це запитання заскочило нас зненацька. Ми не стали брехати.
— То хто ж ви тоді й що вам потрібно? Мені повідомили, що ви хотіли поговорити зі мною про того психа.
— Так, цілком правильно. Розумієте, ми, хоч і не з поліції, але пов’язані з цією справою. — Ліза показала йому своє посвідчення шкільного психолога. Вона працювала в спеціалізованій школі, де всім без винятку видавали такий документ. Навіть діти мали відповідні посвідки.
Це справило на адміністратора потрібне враження.
— У вас уже запитували стосовно того, чи ви бачили з Крижем жінку.
— Було таке, — підтвердив він. — Але жінки з ним я не бачив жодного разу. Звісно, я за ним не стежив. Я взагалі не бачив, щоб він тут із кимсь розмовляв. Окрім хіба що… — Ковальчук замовк, видно, вирішуючи, чи казати.
— «Окрім хіба що» що? — запитав я. Хвилювання наростало.
— Тільки не кажіть вашим друзям із поліції. Я про те їм не розповідав.
— Ми не скажемо, — твердо пообіцяла Ліза.
— У нас є повія. Живе вона тут і, відповідно, працює. Самі розумієте, поліції це не варто розповідати. Я, звісно, не стверджую, що так було, але раптом він користувався її послугами?
— Зрозуміло. А як її можна знайти? — У животі закололо.
— Зараз. — Адміністратор вийняв із кишені невеликий блокнот, вирвав аркуш і почав щось записувати. — Чорт, не пише ручка!
— У тебе є ручка? — звернувся я до Лізи. Вона не встигла відповісти.
— Ні, ні, все. Я вже написав, — і дав мені папірець із нашкрябаними на ньому іменем, номером, у якому жила повія, та її графіком роботи. — Часом вона працює в іншому місці, але в зазначений тут час дівка завжди в готелі, — пояснив він.
— Дуже вам вдячні. — Я заховав папірець у кишеню. Ми з Лізою вже хотіли йти, але він нас знову зупинив:
— І знаєте, що ще? Я тоді забув сказати про те поліції. Надто вже був схвильований тим, що сталося, — почав виправдовуватися він, але, звернувши увагу на те, що ми з нетерпінням чекаємо його відповіді, продовжив: — Є одна людина, яка, можливо, розповість вам більше. Це наша прибиральниця. Тітка років сорока. Вона, як би це сказати, жахлива пліткарка. Усе про всіх завжди знає. Я потім подумав: може, вона й за ним устигла поспостерігати й дізнатися щось таке, що могло б бути вам цікавим. Коли сюди приїздила поліція, була не її зміна. Цілком можливо, що вони з нею не спілкувалися.
— Де ми можемо її знайти? — Помітно було, що Ліза теж хвилюється. Проте, напевне, усе ж менше від мене.
— Пройдіть он туди, прямо по коридору. Зліва двері. Шостий номер. Якщо її там іще немає, то зачекайте трішечки. За п’ятнадцять хвилин обід, вона точно прийде туди, аби переодягнутися. Звати її Тамара Олексіївна.
— Дуже вам вдячні за допомогу, — мовив я. — Ми б хотіли ще порозмовляти з усім вашим персоналом.
— Ви можете це зробити, будь ласка. Я попереджу всіх, щоб не розбігалися далеко. Проте поліція з усіма ними вже говорила. Окрім хіба що Тамари Олексіївни, Анюти та Яни, які тоді теж мали вихідний (це покоївки), ну і, звісно, повії.
Ми ще раз подякували адміністраторові, і він пішов.
— Ну що, з кого почнемо? — запитала Ліза.
— Проститутки тут зараз немає. Вона з’явиться лише за дві години. Навіть дещо пізніше. — Я глянув на годинник. — Пропоную почати з тих, з ким тоді не спілкувалася поліція.
— Ходімо до прибиральниці?
Ми пройшли по коридору, куди вказав адміністратор. Комірчину жінки знайшли швидко. Та двері виявилися зачиненими.
— Що, почекаємо? — запитав я в Лізи. — Чи поговоримо поки з кимсь іще?
— Зачекаймо. Мені дуже цікаво, що вона скаже. Боюся її пропустити. Якщо вона дійсно любить пхати носа куди не слід, то, цілком можливо, скаже щось таке, що могло б нас зацікавити.
Я погодився. Ми стали неподалік від кімнатки. На годиннику було за десять перша. Отже, так чи інакше скоро прибиральниця мала з’явитися. Чекаючи на неї, ми роздивилися навкруги. Це був звичайний дешевий двозірковий совдепівський готель. Хоча я б сказав, що й однозірковий. Особисто мені він більше нагадував гуртожиток. Такий самий сморід від їжі, яку готували десь поблизу. Такий самий косметичний ремонт, який проводили, цілком можливо, не так уже й часто. Похмурі коридори. Тхнуло з туалету, хоча він був у кінці коридору. Лампи на стелі працювали не скрізь. «Увечері тут, певно, узагалі дуже неприємно», — подумалося мені тоді.
Ми з Лізою не розмовляли. Кожен і так розумів, про що думає інший. Ми просто чекали й сподівалися на те, що зможемо хоч щось дізнатися. Я ще раз озирнувся. Адміністратор розмовляв із кількома людьми зі свого персоналу. Відтак кивнув головою в наш бік. Стало зрозуміло, що йшлося про нас. Певно, він просив людей не розходитися на перерву.
Серед колективу було двоє дівчат, ще одна жінка років сорока та чоловік років п’ятдесяти в робочій формі. «Певно, якийсь майстер», — подумав я. Працівники готелю глянули в наш бік. На обличчі кожного я помітив занепокоєння. Так, нікому не подобалося те, що відбувалося зараз у місті. А їм довелося приймати в себе винуватця всього того. Фактично кожен із них на той момент був на волосину від смерті. І, як би моторошно не було усвідомлювати це, ніхто з них тієї миті не передчував лиха. Тепер усі були обережні. Адже хтозна, що могло трапитися щомиті. Примара Крижа й досі блукала тут.
Повз нас пройшло кілька людей. Певно, мешканці готелю. Вони байдуже глянули на нас і подалися далі. Тоді мені спало на думку поговорити ще й з ними. Ліза підтримала таку ініціативу. Я швиденько збігав до адміністратора й узяв список тих, хто тоді вже в них проживав. Щоправда, адміністратор повідомив, що й з ними поліція розмовляла.
Коли я повернувся до Лізи, вона все ще чекала на Тамару Олексіївну. Ще кілька хвилин по тому до нас підійшов адміністратор і повідомив, що прибиральниця затримується, оскільки приїхали нові клієнти й потрібно швидко прибрати для них у номері.
Ми з Лізою глянули одне на одного, але не промовили ні слова. Дуже бажалося поговорити саме з нею, і цього нам не хотілося відтягувати. Але що вдієш? Чомусь зараз моє переконання в тому, що ця жінка могла щось знати, значно зросло. Не знаю, чому так. Власне, мені це підказувала моя інтуїція.
Таким чином, для нас виділили кабінет адміністратора, і тепер до нас по черзі заходили працівники готелю. Ми вже поговорили з трьома з них, але поки що не було жодного результату. Тепер спілкувалися з покоївкою.
— Власне, він здався мені адекватною людиною, — пригадувала вона. — Хоча, — додала з деякою іронією, — кажуть, що всі психи можуть здаватися цілком нормальними.
— Ви взагалі не помітили нічого дивного в ньому? У його поведінці, скажімо?