— У його багажі? — додав я.
Яна похитала головою.
— Ні, абсолютно нічого незвичного. Він поводився дуже спокійно. Щоправда… коли тільки приїхав, мені здалося, що він нервується, але я списала те на втому. Чоловік повідомив, що весь день був у дорозі. Я запитала, звідки приїхав, а він розповів, що з Дніпропетровська. Тоді я ще подумала, що як для східної людини він занадто добре говорить українською… — Вона поміркувала. — Навіть і не знаю, що ще можна сказати.
— Ви коли-небудь бачили, щоб він із кимось спілкувався? Хоча б по телефону? — запитав я, оглядаючи кабінет.
— По телефону він говорив, проте я не дослухалася. Не знаю, з ким була розмова.
— Він зустрічався з тутешньою повією? — цього разу то було Лізине запитання.
Яна раптом замовкла, очевидно, не очікуючи, що ми знаємо про неї. Ми зрозуміли, що вона вагається, чи можна відповідати. Ліза мовила:
— Ми про неї в курсі. Ваш адміністратор сам нам розповів. Отож кажіть, що знаєте.
Яна заспокоїлася й продовжила:
— Так, я бачила, що вони спілкувалися. Проте не знаю, чи в них щось було. Вона підходить до багатьох. Адже мусять пожильці якось дізнатися, що вона в нас є. Та не всі погоджуються на її послуги.
— А що ви можете розповісти нам про… — я подивився на аркуш із нашкрябаними даними, — про Ілону?
— Ну, не знаю. Небагато. Ми з нею не особливо спілкуємося. Тут із нею взагалі не всі люблять балакати. Багато хто проти того, що вона тут.
— Хто, наприклад? — поцікавився я.
— Переважно старше покоління. Ви ж знаєте, як багато з них до такого ставиться. Вони виховані в Радянському Союзі, а там, як відомо, сексу не було, — останні слова дівчина знову промовила з іронією.
— А ви чому з нею не спілкуєтеся? Ви ж наче з молодого покоління? — Я всміхнувся.
— Узагалі Ілона як людина, на мій погляд, непогана. Принаймні наскільки я зрозуміла з тих небагатьох випадків, коли нам довелося спілкуватися. Проте мій чоловік забороняє мені товаришувати з нею. І тут я нічого не можу вдіяти. — Вона повела плечима.
— Зрозуміло, — дещо розчаровано протягнув я: то була працівниця, з якою поліція так і не поспілкувалася, і я мав велику надію, що ми зможемо дізнатися щось нове. Раптом дівчина промовила:
— Слухайте, я дещо згадала! — Вона подивилася на нас з ентузіазмом. — Можливо, це виявиться корисним для вас.
Ми зацікавлено поглянули на неї. Яна продовжила:
— Він говорив із кимсь по телефону й сказав якусь назву… зараз згадаю… така цікава назва… А, здається, «Оказія». Так, точно. Він тоді незадоволено якось гаркнув, що в цій конторці працюють одні лежні. Окрім хіба що якогось старого діда. Не знаю, звичайно, з ким він розмовляв і взагалі що то за конторка, але таке-от я чула.
Ми з Лізою одразу повеселішали. Я записав назву.
— Яно, ви нам усе-таки допомогли, — радісно сказав я. — Дуже вам вдячні.
— Та нема за що. — Дівчина всміхнулася. Відтак мовила серйозно: — А його швидко схоплять? Мені часто доводиться повертатися пізно ввечері. Неймовірно страшно.
— На жаль, на це запитання ми не в змозі вам дати відповідь. — Ліза подивилася на мене. — Ми самі дуже на те сподіваємося, але… — Вона не доказала: продовження фрази було очевидним.
Яна з розумінням зітхнула. Затим додала:
— Анюту — це моя напарниця на зміні — можете навіть не допитувати. Її на той час, що він у нас зупинявся, тут не було. Вона тоді взяла кілька відгулів. Отже, точно нічого не знає.
Ми подякували, і дівчина пішла. Нарешті була хоч якась зачіпка. Затим поспілкувалися ще з двома покоївками та майстром. На жаль, вони не змогли сказати нічого такого, що б могло нас зацікавити. Настрій знову сходив нанівець. А проте попереду ще чекала розмова з прибиральницею та повією. Допит тривав уже майже годину. Стандартним запитанням від усіх працівників до нас було те, чи швидко впіймають убивцю. Якби ж то ми самі те знали.
За кілька хвилин до кабінету увійшла старша жінка. На ній був звичайний одяг прибиральниці.
— Тамара Олексіївна? — запитав я.
— Саме так. — Вона подивилася на нас хитрими очиськами. — А звідки ви знаєте?
— Нам про вас уже говорили. Казали, з вами тоді поліція так і не змогла поспілкуватися. Ось тому до вас така особлива увага. Сідайте, будь ласка.
Жінка просяяла.
— До мене особлива увага? — Очі все так і горіли своїм хитрим вогником. — Ну, добре, запитуйте. Усе, що знатиму, скажу. Мені немає чого приховувати. — Вона розсілася на стільці, очевидно, почуваючись тут цілком вільно. На відміну, до речі, від іншого персоналу.
Я знав такий тип людей. Вони зажди кажуть тільки те, що їм вигідно. Натомість намагаються вивідати щось про тебе самого. Усю розмову жінка не припиняла нас розглядати. Вона нагадала декого з моїх сусідів. Від того я почувався трохи ніяково. Ось іще одна риса таких людей: вони будуть із тобою розмовляти, відповідати на твої запитання, але при цьому й фіксуватимуть кожний рух твого тіла, кожне твоє слово, кожний твій погляд. А потім усе трактуватимуть по-своєму.
Перше запитання поставила Ліза. Воно було стандартним, як і до всіх інших. Прибиральниця ж, відповідно, звернула свій скрупульозний погляд на мою дівчину. Я знав, про що в цьому випадку вона думала. Жінка намагалась оцінити Лізин вік. На неї часто так дивилися. Їй було двадцять шість, але вона виглядала набагато молодшою. Певно, жінці було дивно бачити, що така молода людина досліджує таку складну справу.
— Розкажіть нам, будь ласка, усе, що можете, про громадянина Олега Крижа.
— Звичайний собі постоялець. Часом, правда, видавався знервованим. Дуже часто говорив по мобільному. З кимсь лаявся… Ну, не те щоб дуже, але видно було, що чимсь незадоволений. Не раз я чула, як у розмові згадував про якусь фірму чи то контору «Оказія». Мені так сподобалася назва. Я навіть дізналася, де це і що це.
— Ну й де це та що це? — Серце в мене аж йойкнуло. Виходило навіть простіше, ніж я думав. Більше того, ставало все цікавіше.
— Це фірма, що займається продажем туристичного спорядження. Розташована на вулиці Інститутській, номера будинку не згадаю.
— Нічого, то вже не так важливо. Ви нам і так допомогли. «Оказія»… Гм… Ніколи не чув. А ти?
— Теж уперше чую. — Ліза похитала головою.
— Як на мене, назва дурна. Зовсім сюди не підходить.
— А щось іще можете розповісти? Наприклад, чи бачився він із кимсь. Можливо, з жінками?
— Чужого з ним нікого не бачила. Він узагалі неговіркий був. Я з ним одного разу пробувала завести розмову, а він тільки й обмежився кількома словами для годиться. Дуже неввічливо, як на мене. — Вона високо підняла голову.
— Отже, не спілкувався ні з ким… — Такий варіант нам не дуже підходив. Я подивився на Лізу. Вона, певно, тим теж була розчарована.
— Ні з ким із чужих, я мала на увазі. А от із нашою повією ще й як спілкувався. І не один, а разів зо три точно. Платив їй непогано.
— А звідки ви знаєте, що добре платив? Вона вам розповідала?
— Не розповідала. Вона про своїх клієнтів ніколи нічого не розповідає. Така собі професійна таємниця. Теж мені! — гмикнула тітка. — Просто після першого разу з ним в Ілони з’явилися синці на тілі. Дівча, звісно, намагалося їх якось ховати, але ж я все бачу. — Вона посміхнулася. Чомусь у цих її словах я не засумнівався ні на мить. — А за таке, я знаю, вона бере багато.
— Але ж у неї є ще одна робота, — зауважила Ліза.
— Тоді вона всі три дні сиділа тільки тут. Отже, ті сліди могли бути тільки від нього.
— Можливо, у неї був іще якийсь клієнт?
— Може. Я ж не стежила за ним. Просто кажу, що бачила. — Вона відвела погляд убік, і ми з Лізою зрозуміли, що жінка все-таки у своїх словах впевнена на всі сто. — Ви ж не думаєте, що мені нема чого робити тут, тільки б підглядати за мешканцями? — Вона ніби образилася. Але такі люди завжди роблять вигляд, що їх образили, для того, щоб поставити тебе на місце. Або ж для того, щоб викликати до себе жаль і таким чином отримати те, що їм хочеться. — А якщо ви не з поліції, то який вам сенс шукати того психа? Звісно, зрозуміло, навіщо шукати, але… Ну, ви розумієте, чи не так?