На подібне запитання я таки очікував.
— Ми не з поліції, але ми з ними співпрацюємо.
— То наша поліція найняла психолога для того, щоб швидше його впіймати?
— Саме так. Ви доволі розумна людина. — Ліза глянула на мене здивовано. А я вирішив покепкувати з цієї тупоголової пліткарки, яка завжди насправді пхала свого носа туди, куди не варто було. Нехай отримає для себе брехню. Я дивився прямо в її очі. Вони сяяли ще більше.
— Звісно, то не моя справа… Але, якщо не секрет, скільки наша поліція ладна заплатити за подібну допомогу? — Її рот так і не затулявся від дурнуватої усмішки, яка виражала лише надмірну зацікавленість.
— Таємниця слідства. — Ліза мене зрозуміла й підтримала.
Відповідь розчарувала прибиральницю.
— Розумію, — протягнула вона й відразу ніби помстилася. — Ну, більше я нічого не зможу вам розповісти. Вибачайте. — Вона встала.
— Ви нам і так дуже допомогли. — Я всміхнувся. — Дуже вам вдячні.
— Та нема за що. Звертайтеся, якщо що. — Вона знову всміхнулася своєю пластиліновою усмішкою. — До побачення! Удачі вам у гонитві за тим придурком. Сподіватимемося, його швидко піймають.
Ми теж зобразили пластилінові усмішки й розпрощалися з нею. Щойно вона вийшла за двері, як ми з Лізою полегшено зітхнули. Нарешті допит скінчився. Ілона мала прийти за півгодини. У нас іще було трохи часу відпочити й поміркувати про те, що дізналися.
— Ти помітив: ця тітка єдина не виказала ніякого страху перед Крижем. Ані найменшого.
— Звернув увагу. І що ти про це думаєш?
— Якби я не знала, що волосся належить молодій жінці, подумала б, що вона його спільниця.
— А як ти вважаєш, може бути так, що хтось із допитаних нами молодих жінок із ним якось пов’язаний?
— Вважаю, що ні. Принаймні я не помітила нічого незвичного в їхніх розповідях чи поведінці. Думаю, це можна виключити.
— У мене список із чотирьох людей, які тоді вже жили в готелі. З ними теж треба неодмінно поспілкуватися.
— Ходімо зараз? — запропонувала Ліза.
— Гаразд. Можна. — Ми вийшли з кабінету й попрямували до свідків. Дорогою обговорили подальші дії. У нас намітилося два наступні кроки: по-перше, поговорити з повією (вона цілком могла виявитися тією примарою); по-друге, треба було з’їздити у фірму «Оказія» й розвідати, що там є цікавого та про якого старого згадував Криж. Надихав той факт, що Криж неодноразово згадував ту «контору», і, відповідно, там його мусили знати. Отже, з’явився слід.
Потім нам вдалося поспілкуватися з двома з чотирьох мешканців готелю. Тут нічого не вдалося з’ясувати.
Скоро ми підійшли до кімнати повії. Вона вже була на місці.
Дівчина глянула оцінливим поглядом. Я відразу відчув, що про нас їй уже повідомили. І не помилився.
— Ви нащьот того хворого? — спитала вона байдуже.
Мова одразу виказувала в ній походження з якогось села, хоча дівчина явно намагалася це контролювати, підлаштовуючись під місцеву вимову. Думаю, живе в Рівному давненько, бо в неї досить непогано виходило. Лише шиплячі ще залишалися недопрацьованими.
Одягнута в надто коротку приталену сукню чорного кольору. Я мимоволі порівняв стиль її одягу з Лізиним. Моя дівчина завжди одяглася строго й у довгі спідниці та сукні. На ногах у дівчини виблискували стразами чорні босоніжки на високих шпильках. Макіяж, очевидно, вона вже встигла зняти. На лівій руці, вище ліктя, я помітив два синці, які вже загоювалися.
— Так, хотіли у вас, Ілоно, дізнатися про нього все, що тільки можете нам повідомити. — Ліза уважно роздивлялася повію.
— Узагалі-то я не розповідаю нічьо про своїх клієнтів, — так само байдуже промовила та.
— Я думаю, він не образиться на вас. — Я всміхнувся.
— Да, це точно. Він же обіжений на все наше місто. — Дівчина розсміялася.
— І не тільки на місто, а на всіх людей. Поки ви тут жартуєте, можливо, він у цей момент вбиває когось. — Ліза здивувалася, почувши мій тон, але це дівчисько чомусь мене розізлило. На вигляд їй було не більше двадцяти років. Вона сиділа перед дзеркалом й зачісувалася. На нас майже не звертала уваги. Проте після моєї репліки дівчина все ж уважно на мене глянула.
— Не стóїть вам піднімати на мене голос, — прошипіла вона.
— А то що? — Я прийняв виклик.
Ілона лише злісно дивилася на мене. Ніздрі її розширилися. Рот ледь розтулився. У нашу сутичку втрутилася Ліза:
— Ілоно, або ви нам розповідаєте, що знаєте, або ми просто повідомляємо про вас у поліцію. І тоді вже вони вас допитуватимуть. — Дівчина зупинила свій погляд на Лізі. Здавалося, вона вирішувала, що робити й чи погоджуватися на розмову з нами. Очевидно, страх перед поліцією переміг, і вона відказала більш спокійним тоном:
— Мені особливо нема шо розповідати. Він був моїм клієнтом, добре платив. Я не мала на його ніяких скарг.
— Він вас бив, — указав я кивком на її ліву руку. Вона автоматично поглянула в той же бік, сховала кінцівку.
— Ну, то й шо? У мене така робота. І за це, — вона підняла руку, — я беру набагато більше, ніж за обичні услуги.
— Ну, гаразд. — Я вирішив обійтися без подібних подробиць. — А ви не помітили нічого незвичного в ньому? Він, можливо, щось повідав вам, так би мовити, охоплений пристрастю?
— Нє, нічьо він не розповідав. Він був узагалі досить мовчазний. А я й нічьо не розпитувала. Мені, знаєте, платять не за те.
Ліза підійшла до дівчини ближче.
— Гарне у вас волосся, — мовила вона, провівши рукою дівчині уздовж усього волосся зверху вниз. Я здивувався такому зауваженню.
Дівчина незадоволено глянула на неї й забрала з її руки пасмо. Та все ж повія промовила сухе «дякую».
— У нас більше нема до вас запитань, Ілоно. Ви нам дуже допомогли. — Ліза всміхнулася.
— Да? — знову сухо й байдуже промовила дівчина. — Тоді чудово.
— А чому ви стали повією? — поставила запитання Ліза, уже виходячи з кімнати.
Ілона озирнулася й кинула на Лізу зверхній погляд. Та від того кохана нітрохи не збентежилася.
— Життя таке, — мовила дівчина, особливо не замислюючись, що взагалі відповідати. Відтак узяла зі столу гребінець і продовжила розчісуватися. Ми ж зачинили двері з протилежного боку.
— Нічого, — промовив я незадоволено, щойно за нами зачинилися двері.
— Не зовсім. — Ліза всміхнулася й показала мені міцно стиснуту в кулак праву руку. Вона тримала волосся Ілони! Тепер я зрозумів, до чого був той дурний комплімент. Розсміявся.
— Ну ти даєш!
— А ти думав! У тебе є куди покласти? — Ми відійшли подалі від кімнати повії.
— Зараз дістану носовичок. — Ми обережно сховали волосся. Я поклав нашу здобич до кишені.
Наступний крок — відвідати контору «Оказія», що на вулиці Інститутській. Вирішили не обідати, а відразу ж поїхати на фірму. Довелося витратити на це трохи часу, адже вулицю виявилося важко знайти.
Він зняв із пальця перстень і покрутив у руці. Знову надягнув. Якусь мить порозглядав і ще раз зняв. Він хвилювався. Надто неприємні підозри закралися в голову. Занадто неприємні. Він знову покрутив у руках золотий виріб. Підніс зовсім близько до очей. З такої відстані виднілися дві невеличкі червоні плямки. Він уже не пам’ятав достеменно, коли саме вони з’явилися. Проте точно знав, що їх неможливо звідти відмити. Байдуже, однаково про них міг знати тільки він. Більше того, їх неможливо помітити.
Чоловік знов надягнув на палець прикрасу. Встав з-за столу й збуджено пройшовся кімнатою. Нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Розуміння того, що щось потрібно робити, не давало йому відповіді, що саме можна вдіяти.