Він озирнувся. Уже вкотре розглядав кімнату, у якій зупинився. Страшненька старенька кімнатка навіювала лише неприємні думки.
Ці дурнуваті моторошні вбивства, що зовсім недавно трапилися в місті. Потрібно обов’язково дізнатися, хто їх скоює. Стеження за Назаром, його дівчиною та слідчими нічого поки не дало. Думка про те, що так він зможе натрапити на слід убивці, виявилася хибною. Але ж що робити, якщо він не міг засвітитися? Отже, поки лишається бути тінню біля головних персонажів цього страхіття. До певного моменту. Він уже намітив собі, до якого саме.
«Оказія» виявилася дійсно невеличкою фірмою з продажу туристичного спорядження. Ззовні це було досить гарне приміщення, прекрасно оформлене знімками різних типів відпочинку. Настільки, що відразу ж закортіло кудись поїхати. А точніше, утекти від нашої сірої буденності й заглибитись у яскравий світ гарного настрою. Бути там, де панує спокій.
Мою увагу привернула тоді картинка, де люди відпочивали, здавалося, на безлюдному острові. Вираз блаженства світився на їхніх обличчях. Вони по-справжньому насолоджувалися життям. Я подивився на Лізу. Вона розглядала ту саму фотографію.
Ми відірвали погляди від оформлення й перезирнулися. Якось нерішуче всміхнулись одне одному й увійшли. Насправді крамниця виявилася зовсім невеличкою. Хоча знадвору складалося враження, що вона більша. У кутку ліворуч я спостеріг ледь помітні двері. За кольором вони не відрізнялися від стін, тому, певно, їх не так легко було помітити. Я не сумнівався, що більша частина крамнички розташовувалася саме за ними.
Біля комп’ютера сидів молодий чоловік. Коли ми увійшли, він відірвав погляд від екрана й привітався. Затим знову занурився в роботу. На перший погляд. Насправді він прикидався, як це роблять досить багато консультантів: чоловік непомітно спостерігав за нами. Терпіти такого не можу. Від цього мені завжди хочеться негайно покинути приміщення. Та ми не могли цього зробити. Натомість почали роздивлятися.
У них був досить непоганий вибір. Надувні човни, велосипеди, набори для пікніка… Як нам пояснили пізніше, тут було лише по два-три варіанти моделей різних товарів. Решту можна було вибрати за каталогом. Продавець-консультант дуже скоро підійшов до нас і запропонував допомогу. Ми вдавали, ніби цікавимося гірськими велосипедами. Ніякого старого видно не було.
— Куди саме ви плануєте їхати? — поцікавився молодий хлопчина, що представився Дмитром.
Я обдивився його. Середнього зросту, зі світлим коротко стриженим волоссям. Худий. У світлій сорочці й стареньких блакитних, хоча ще досить непоганих джинсах. З його обличчя не сходила пластилінова усмішка. Тьху!
— У Карпати, — коротко відповіла Ліза. — Це всі велосипеди, що у вас тут у наявності? — Я подумав, що вона теж уже мала помітити потаємні двері. Так, вона глянула саме туди. — Це ж у вас склад? — указала вона на вхід. — Там не буде ще чогось цікавого?
Хлопчина криво посміхнувся.
— Так, це склад, і там є певний товар, але всі наявні велосипеди в цій залі.
— А що у вас там є цікавого для активного відпочинку? — Я всміхнувся й глянув у його світло-карі очі. Він одразу ж одвів погляд і з такою ж пластиліновою усмішкою продовжив:
— Є надувні човни, певні деталі до велосипедів.
— Можна глянути надувні човни?
— А що, пані не влаштовує те, що тут є? — Цей нахаба спробував пускати бісики моїй дівчині при мені ж.
— Якщо вона запитує, це означає, що не влаштовує. — Я погрозливо глянув на цього шмаркача. Помітив краєм ока, як Ліза всміхнулася. Їй стало смішно. Хлопець натомість нарешті посерйознішав і промовив:
— Власне, вибір там теж небагатий. Якщо хочете, я дам вам каталог. Так вам буде простіше щось вибрати. — Він хотів був піти до столу за обіцяним.
— Ми б усе-таки хотіли спочатку поглянути на те, що в наявності. Особисто я більше люблю бачити те, що купую, у реальності, ніж на картинці, — передбачила його дії Ліза.
Хлопець начебто відреагував нормально. Чомусь спочатку мені здалося, що він не хоче нас туди вести.
— Добре, я покажу вам, що у нас там є, — спокійно мовив він, проте все ж косо глянув на мене. — Ідіть за мною.
Ми попростували за ним. Двері й дійсно виглядали малопомітними. Тож стало цікаво. Виявилося, що там було ще кілька приміщень. Звісно, склад забирав більшу частину всієї площі, та ми зрозуміли, що там є ще щось. Можливо, щось цікаве. Цілком можливо, той, хто нас цікавив.
— А що в тих приміщеннях? — Ліза вказала на дві кімнатки. — Там теж склад?
— Ні, там просто комірчини.
Дмитро відмахнувся, проте я спіймав його дещо неспокійний погляд, кинутий у бік однієї з кімнаток. Звідти долинали чоловічі голоси. Нашу розмову, здавалося, почули. З тієї ж кімнатки виглянув чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти. Він грізно глянув на Дмитра, проте нічого не сказав. На нас він уваги не звернув. Хлопець від його погляду зашарівся й нібито заспішив. Він досить швидко дав відповіді на всі наші запитання й поспішив вивести нас із приміщення.
Аби відтягнути час, я все ж попрохав у нього каталог. Дмитро приніс його й почав уже аналізувати вибір гірських велосипедів, як до нас вийшов старий чоловік. Обличчя його виглядало вкрай незадоволеним. Точніше, навіть занепокоєним. Так принаймні мені здалося, коли я вдруге кинув на нього оком. Пізніше Ліза скаже, що теж це помітила. Ще пізніше ми дізнаємося, що все-таки не помилилися.
— Коли закінчиш, підійдеш до мене, — тільки й промовив він і знову заховався за тими таємничими дверима. Звідти почувся ще один чоловічий голос. Проте ми не розчули, що саме казали. Хлопець хитнув головою.
Він спокійно, проте з певним помітним поспіхом відповів на всі наші запитання. Маючи певний досвід у велоспорті, я знав, що саме можна запитати, аби ми не виглядали профанами. Перед приходом сюди я навчив іще дечого Лізу. Проте дуже скоро запитання закінчились і ми були змушені попрощатися. Обіцяли подумати й пізніше повідомити про свій вибір. Дмитро, певна річ, був розчарований. Надто багато часу він згаяв на самі консультації, при цьому нічого не продавши. Та він лише ввічливо всміхнувся (своєю, вже відомою нам пластиліновою усмішкою) і вимовив:
— Звичайно, як надумаєте, що купляти, заходьте. У нас чудовий вибір, ви вже самі в тому переконалися. Не пожалкуєте.
Ми теж усміхнулися й пообіцяли повернутися, щоб купити дещо для нашої відпустки. І ми, власне, невдовзі повернулися. Хоча… Звісно, не мали на меті щось купувати.
Щойно ми з Лізою вийшли, як за нами почувся шум дверей, що зачиняються на ключ. Ми озирнулися. Хлопець тепер уже з надто серйозним виразом обличчя замикав двері, хоча за годинником зараз не було ніякої перерви. Дмитро помітив, що ми дивимося. Ніяково всміхнувся й показав на табличку, яку вивішував: «Зачинено. Вибачте за тимчасові незручності». Відтак швидко пішов углиб приміщення. Ми знали, куди саме. Але от чому? І взагалі що то був за поспіх?
Ліза відразу ж вирішила дзвонити Малашкові. А якщо там переховується Криж і він нас помітив? Тоді цей псих може негайно зникнути, якщо бодай щось запідозрить. Ми відійшли на відстань, з якої б нас не почули, і подзвонили.
Вони поговорили ще кілька хвилин. У Лізиному голосі відчувалося напруження. Але більше нічого незвичного в ній я не помітив.
— Ну, що там? — поцікавився, не відводячи погляду від входу до фірми-крамниці.
— З хвилини на хвилину приїдуть його люди. Перевірять, що тут до чого. Сам він теж скоро буде.
— Він, по-моєму, щось іще цікаве сказав. Принаймні мені так здалося. — Цього разу я глянув на неї. Ліза вагалася.
— Малашко сказав, що має якісь важливі новини для нас. По телефону не став уточнювати. Попрохав, щоб ти теж нікуди не йшов. Розмовлятиме з нами.