Ми з Лізою завжди були разом. Звісно, по місту тепер постійно патрулювала поліція. Цілодобово. І в парку, і на Набережній, і на вокзалах, і будь-де. Але, незважаючи на це, ні в кого ні на мить не зникало відчуття того, що вбивця десь поруч. Ось він іде за тобою. Тихо скрадається позаду… Або ж чатує десь за поворотом. І варто тобі ступити один необережний крок…
Згодом ми дізналися, що вбивця старого припустився однієї жахливої помилки: він залишив усього-на-всього один відбиток свого великого пальця. Але цього було цілком достатньо. І всі сумніви розвіялися. Тепер ми з Лізою, Малашком і Яриком знали, що Криж продовжував свою темну справу. Питання поставало тільки в тому, де він знайшов машину. За даними експертизи, це мав бути «седан». Поки що вони нічого більше не знали. Але надвечір їм надійшло повідомлення, що знайшовся один зі зниклих напередодні автомобілів, яким, цілком можливо, було здійснено наїзд на пішохода. Кров на бампері співпала з кров’ю вбитого. Більше ніяких важливих слідів не вдалося знайти.
Новину одразу повідомили по телевізору, у газетах й інтернеті. І місто неначе ще більше спохмурніло. Навіть той, хто був упевнений у тому, що в нашому місті просто немає де сховатися й убивцю скоро знайдуть, уже втрачав віру в це. Так, убивцю знайдуть. Колись. Але ж скільки до того часу постраждає? Він здавався примарою. Певно, уже не було людини, яка б не знала, як він виглядає. І навіть за межами міста.
Новина поширювалась усією територією країни. Поліція всіх міст була насторожі. Раптом він перебереться ще кудись? Цікава річ: напевне, кожен у Рівному підсвідомо мріяв про це. Причому навряд хтось замислювався над тим, що тоді страждатимуть його брати по крові. Ось так підсвідомо ми прагнемо спокою.
Лізу неабияк турбувало запитання, чому Криж раптом змінив свій почерк. Натомість поліцію це мало зацікавило. Хоча й вони звернули увагу на цю різницю. Як на мене, то його почерк не мав абсолютно ніякого значення. Криж залишався вбивцею. Окрім того, це кровопролиття, на мій погляд, теж було жорстоким. Хіба ж ні? Переїхати людину так, що її неможливо впізнати, а потім кинути в річку.
Скоро на нас чекало й велике розчарування: волосся проститутки ніяк не було причетним до вбивств. Отже, не вона була тим фантомом.
Потім нам сповістили ще одну приголомшливу новину.
Він також постійно стежив за тим, що відбувається. І він теж боявся. Зараз чоловік сидів у кімнаті свого готелю й роздивлявся газетний знімок психопата, який уже вбив стількох людей. Так, він неодноразово бачив його. І навіть не так давно випадково помітив на вулиці. Спершу він навіть не здогадався, що це і є Криж, настільки той змінився. Тепер злочинець був схожим на безхатченка. Спершу він не звернув на Крижа жодної уваги. І не впізнав би його взагалі, якби не знайомий нервовий тик на обличчі.
На щастя, Криж його помітити не встиг. Натомість він зауважив погляд Крижа. І то був цілком звичайний вираз обличчя зацькованої людини. Людини, наляканої до смерті. Людини у відчаї. Хіба міг він і справді бути таким бездушним убивцею? Щось йому підказувало, що ні.
А якщо поліція помилилася й насправді це не він чинив усі ті страхіття? Якщо то був не він, тоді на думку спадав лише один варіант відповіді. І це жахало. Чоловік боявся, що знає істинного злочинця. І тоді це буде по-справжньому страшно. Якщо це той, на кого він думав, то… у такому випадку неможливо було навіть описати, наскільки це мала бути безжальна й небезпечна людина. А головне — хитра. Немає нічого жахливішого від хитрого й холоднокровного вбивці. З другого боку, повідомляли, що цього разу знайшли відбитки пальців, і вони належать саме Крижу. Це його неабияк заплутувало. Він знову покрутив свого персня.
Ми мовчки йшли до відділка. Малашко мав щось повідомити. По телефону слідчий говорити не захотів. Учорашнє літнє сонце змінилося на похмурі осінні хмари. Літо порадувало нас лише кількома погідними днинами. Відтак місто знову огорнула темрява.
Ми з Лізою вирішили не сідати в маршрутку, а пройтися пішки. Хотілося трохи розвіятися. Останнім часом ми мало виходили з будинку. Увечері тим паче. І хоч зараз було трохи прохолодно, а проте так мозок працював краще. Кожен міркував про своє.
Я не став запитувати, про що розмірковувала Ліза. Здогадувався. Щодо мене, то я чомусь зацікавився такою думкою: за твердженням Фройда, наше «Воно» прагне до руйнування. Але ж є люди, метою яких, навпаки, є народження чогось. Витворів мистецтва, наприклад. Або ж узагалі як чинить більшість людей — просто живе та нічого не руйнує. Чому таким людям і на думку ніколи не спадає позбавити когось життя? Адже більшість людей ніколи нікого не вбивала. Я не зараховую сюди солдатів, що вбивають на війні, адже вони таки вбивають. З тієї ж причини не зараховую сюди працівників поліції. Навіть просто мисливців, яким приносить задоволення полювання на тварин чи птахів. І при тому всьому є люди, які ніколи нікому просто не здатні завдати шкоди. Чому ж то так? І їм навіть на думку ніколи не спадає таке. Чи спадає? Адже не можу я підписуватися за всіх.
Він знову пройшовся кімнатою. Здавалося, голова зараз лусне. Страшні картини поставали перед очима. Він заклав руки за голову. Заплющив очі. Нерви не відпускали його. Хто ж усе-таки вбивця? Він сидів тут уже стільки часу й ніяк не міг того збагнути. Мозок уже просто того всього не витримував.
Чоловік сів на ліжко, але знову швидко встав. Уже вкотре роздивився кімнату. Зовсім дешева готельна кімната. Перстень його лежав тепер на пошарпаному старому нічному столику. Коли встиг його туди покласти? Останнім часом помічав за собою провали в пам’яті. Навіть сьогодні він не зовсім пам’ятав, де гуляв уночі. Звісно, то небезпечно — гуляти нічним містом. Але він раптово відчув такий нестримний потяг покинути це задушливе приміщення. Цей довбаний готель! Як би йому хотілося залишити нарешті його й це місто! Але ми не завжди можемо робити те, що хочемо. Точніше, найчастіше нам доводиться підлаштовуватися під ті обставини, які нам підсовує життя. Хоча, звісно, є люди, які завжди отримують те, що хочуть.
Він не міг дихати. Довелося розстібнути комірець. Ні, краще взагалі зняти цю сорочку. А той клятий вентилятор не допомагав! Чоловік скинув сорочину й із ненавистю кинув її на ліжко. У кімнаті стояв запах хризантем. Він не міг його терпіти. Чому покоївка принесла в номер саме ці квіти? Стоп. Ні, це не покоївка принесла. Це він їх купив. Навіщо? Це ж квіти смерті. Від самого дитинства він не любив їх.
Останнім часом із ним відбувалося щось дивне. Чорт забирай! Викурені цигарки! На столі валялися недопалки. Сім штук. Хай йому грець! Він знову почав курити! Та коли це він встиг викурити аж стільки цигарок? Уночі? Чорт забирай! Ті кляті провали в пам’яті! У нього таке часом бувало. У ті моменти, коли його організм зазнавав неабиякого стресу. «Сподіваюся, я не накою чогось такого, що не варто було б робити, — промайнула в голові думка. — А головне, сподіваюсь, я ВЖЕ не накоїв чогось зайвого».
Він навіть не пробував згадати, що робив уночі. Зазвичай це просто було марним витрачанням часу. У будь-якому випадку більшість своїх дій він завжди пам’ятав. Тому майже з упевненістю міг стверджувати, що все було гаразд.
Чоловік знову пройшовся кімнатою. Він відчував, що ставало краще. Момент шаленої паніки минав. Тіло відчуло легеньку прохолоду. Підійшов до вікна. Збиралося на дощ. Він із дитинства почувався зле в таку погоду. Знадвору повіяло паленим. І цього запаху він теж із дитинства не міг терпіти. Від цього духу його нудило.