Чоловік причинив вікно й подзвонив на рецепцію. Попросив принести їжі. Мовляв, щось не дуже добре почувається. Поклав слухавку й завмер. Чомусь раніше ця дивна тиша не була такою помітною. Раніше в коридорі частенько чувся шум кроків. Але останнім часом то була рідкість. Прийшовши в номер, люди намагалися більше нікуди не виходити. Раптом він посміхнувся. Так, усі бояться того психа. Усі його бояться. Обличчя напружилось і стало серйозним. І він його теж боявся.
За двадцять хвилин чоловік почув легенький стукіт у двері.
— Заходьте! — гукнув він якось стомлено.
— Здрастуйте! Ви просили обід. — До кімнати ввійшла зовсім молода дівчина. Певно, років вісімнадцяти. І несміливо стала біля дверей.
— Дякую, поставте на стіл. — Він шукав у кишені сорочки гроші, краєм ока поглядаючи на дівчину. Він уже давно примітив її. Вона була досить симпатична й мила. Хоча набагато молодша від нього. І чомусь наче налякана.
— З вас двадцять вісім гривень, — мовила покоївка, здавалося, лише для того, аби щось сказати. Адже ціну він уже мав знати.
Чоловік похитав головою й криво посміхнувся їй. З усіх гостей готелю дівчині, напевно, найбільше не подобався цей тип. Років на п’ять-сім старший від неї, постійно знервований, з дивним поглядом. І часом від тих очей чомусь ставало неприємно. Як от зараз. «І чому він так довго риється у своїй кишені?» — з певним нетерпінням подумалося їй.
У кімнаті відчувався якийсь сморід. Він заборонив прибирати в його номері. Це видавалося дещо дивним. І жив цей чоловік тут уже давненько. І приїхав незадовго до того, як у місті почався весь той жах. Вона ще ні з ким не ділилася цією своєю думкою, адже, здавалося, тільки їй він був не до вподоби. Усі інші цілком нормально його сприймали. Він навіть ледь не закрутив роман з однією її подругою. Але вони всього-на-всього кілька разів переспали й на тому розійшлися.
— Мені здається, чи ви ніби знервовані? — Чоловік усміхнувся, знову показавши свої жовті зуби. Нарешті він знайшов гроші й відрахував їй потрібну суму.
— Ні, чому ж? Усе гаразд.
Він простягнув гроші.
— Решту візьміть собі. І нічим не переймайтеся. — Чоловік став зовсім близько. — Якщо захочете з кимсь побесідувати про свої проблеми, обов’язково приходьте до мене. Я маю неабиякий талант вислуховувати. А в нашому житті надзвичайно важливо мати когось, кому б усе можна було розповідати. І, знаю за своїм власним досвідом, найлегше про свої неприємності розповідати незнайомій людині. Тому, хто тебе абсолютно не знає й не відає нічого про твоє життя, тож сприйматиме все цілком об’єктивно. — Чоловік говорив якось спокійно й тихо.
У грудях відчулося тепло. Він ніби читав її думки. Адже дійсно вже так давно їй хотілося поговорити з кимось про наболіле. І він виявився цілковито певним, вона щойно відчула це: йому вона могла розповісти все, навіть незважаючи на те, що взагалі з ним незнайома. Однаково скоро він поїде звідси й нікому її таємниць не видасть. Проте її стримувала одна думка: що сказати іншим. Не може ж вона прийти до нього в кімнату надовго. Звісно, таке неправильно зрозуміють і про неї обов’язково хибно подумають.
— Ви можете прийти ввечері чи навіть уночі. Це для того, щоб про нас не подумали нічого зайвого, — наче прочитав він її думки. — Я довго не лягаю. Окрім того, я вимкну світло, і ви не бачитимете мого обличчя. Так буде навіть простіше. Знаєте, як на сповіді. Священик не знає, з ким балакає, і ви його теж добре не знаєте. З чужими людьми завжди простіше. — Чоловік зовсім упритул наблизився до неї й говорив іще тихіше.
Його погляд так причаровував. Якби можна було, вона б просто зараз лишилася тут, із ним. Від нього йшло таке тепло. Тепло із самої глибини його душі. Він торкнувся її руки.
— То що, ви прийдете? — Цього разу він поглянув прямо в очі.
— А ми точно просто поговоримо? — Вона не могла відірвати своїх очей від його.
— Звичайно, можете тим не перейматися, — чоловік заговорив трішки голосніше, проте таким самим заспокійливим голосом. Відтак усміхнувся. І цього разу його усмішка здалася їй цілком нормальною й зовсім не страшною. — Чи ви мені не вірите?
— Чому ж, вірю. — Дівчина схилила голову й ніяково всміхнулася.
— Ну, от і чудово. — Він зітхнув немов із полегшенням. — Приходьте сьогодні об одинадцятій вечора. Влаштовує?
Покоївка ствердно похитала головою. Ще кілька секунд вони дивились одне на одного. І це було зовсім тихо, без будь-якого остраху. Потім вона поспішила до інших клієнтів. За нею зачинилися двері. Чоловік усе ще стояв і дивився їй услід. Гарненька дівчинка з милою фігуркою. Такий приємний молодий голос. Такі гарні груди. Округлі сідниці. Чому ні?
— Тобто як? — Я звернув свій погляд прямо в маленькі, а проте дуже уважні очі слідчого Малашка.
— Та ось так, — процідив крізь зуби поліціянт. Він сидів за своїм столом і нервово крутив у руках ручку. Скоро прийшов Ярик. Другий слідчий спокійно привітався й сів на своє місце, слухаючи, про що йдеться.
— Я щось не розумію. Як так могло статися, що ви спершу обвинуватили іншу людину? — Новина вразила мене просто вщент. Я не міг втихомиритись і починав усе більше нервуватися.
— Заспокойся, — мовила до мене Ліза, поклавши руку мені на плече.
— Вони мали сильний конфлікт іще одразу, як Стас у нас з’явився. У камері Стас спочатку сидів із кількома іншими в’язнями. Між ним та Приходьком почалася сварка, і вони мало не побилися. Ніхто так і не розповів, що там було. Проте Приходько пообіцяв неодмінно з ним розправитися. Більше того, він сидить за жорстоке вбивство свого вітчима.
Усе це розповідав уже Ярик. Малашко не відводив від нас із Лізою погляду. Ярик продовжував розповідь:
— Просто більше ні на кого не можна було подумати.
— Але ж ви від самого початку не могли пояснити того, як було скоєно вбивство, — зауважила Ліза.
— Та ми й зараз не можемо того зрозуміти. І тепер ми ще більше заплуталися. — Малашко потер чоло. Несподівано я помітив на його лобі малий білий слід — старий шрам. Дивно. Чомусь раніше я ніколи його не помічав. Певно, тому, що він був зовсім невеличкий. Малашко поклав на стіл ручку, яку до цього моменту крутив у руках, і взяв зі столу мобільний.
— А що тут плутатися? Хтось, певно, підкинув йому це лезо в їжу, хтось із працівників або ж навіть за проханням того ж таки Приходька, — запропонував я можливий варіант.
— Що збиває з пантелику, так це справжній подив Приходька в момент, коли він дізнався про смерть Стаса. Більше того, ми не можемо висунути йому звинувачення, адже немає прямих доказів того, що вбивство скоїв саме він. Тобто мотив є, а от зі способом… — протягнув Малашко.
— Але й мотив, я б сказала, притягнутий за вуха. Я про це подумала ще з першої хвилини, як про нього почула.
— У тім то й річ: потрібно бути психом, щоб убити людину за якесь непорозуміння й таким способом, — проказав Ярик.
— Отже, усе-таки ви не знаєте, хто вбив Стаса? — Мені захотілося почути остаточну відповідь.
— Ми маємо підозрюваного, себто Приходька. Але цього мало. Потрібні незаперечні докази. У ході розслідування було з’ясовано, що їх недостатньо. Ми так і не змогли знайти спосіб, у який він міг усе те організувати. А тому не можемо стверджувати, що вбивця — саме він. Точніше, не маємо права. — Малашко різко підвівся зі свого місця. У мене аж серце йойкнуло від несподіванки, хоч він і раніше робив так досить часто.
— А що каже сам Приходько? — Здавалося, Ліза навіть не звернула уваги на той рух слідчого.
— Сам він, звісно, усе опротестовує. Він усе заперечував від самого початку, як його звинуватили. — Малашко попорпався в одній із шухляд свого столу. Знайшов потрібні папери й знову сів. Він явно надто за щось хвилювався. Відтак простягнув нам із Лізою якусь фотографію. — Вам не знайома ця людина? — Він знову схопив зі столу мобільний. Мені чомусь здалося, що слідчий чекає на дзвінок.