Ми з Лізою уважно глянули на знімок. І обоє заперечно похитали головою.
— Хто це? — запитала Ліза.
— Приходько. Просто подумав, можливо, ви його знаєте. Можливо, він знав Стаса раніше.
— Ні, я його точно ніколи не бачив. З другого боку, я не знаю всіх знайомих Стаса. Тим паче, був певний час, коли ми взагалі мало спілкувалися. Можливо, вони й зналися раніше.
Мені чомусь стало смішно. Щастить же мені! Стільки вбивств. І у всі ми з Лізою так чи інакше втягнуті. Як потопельнику, мені щастить. Я ледь стримався, аби не засміятися.
— Власне, ми перевіряли. Їхні шляхи ніколи не перетиналися. — Ярик тримав у зубах зубочистку. Очевидно, він прийшов з обіду. Саме тому, мабуть, і запізнився.
— А яка ймовірність того, що це людина з вулиці? Тобто хтось із тих, що не мають відношення до тюрми, — раптом зацікавило мене.
— Дуже низька. Там не може блукати хтось чужий. Ви ж самі знаєте, бо приходили тоді до нього. — Малашко заховав фотографію назад у папку.
— Так, і, на жаль, тоді не зміг із ним поговорити.
— Чому «на жаль»? Я взагалі не розумію, навіщо вам тоді було до нього приходити, — повів плечима Ярик.
— Просто хотілося глянути йому в очі. — Я усміхнувся. — Я хотів прийти в інший день. Але не встиг. Зовсім скоро мене повідомили про його смерть.
Малашко легенько кашлянув, ніби збираючись щось сказати, та не наважуючись. Я звернув свій погляд на нього.
— Учора приходила мати Стаса, — нарешті сказав він. — Вона налаштована, здається, дуже рішуче. Вимагає, щоб ми знайшли вбивцю її сина.
— Ну, от скажи! — вигукнув Ярик. — Мене це так дратує! Її синок сам нещодавно ледь не став убивцею. Причому холоднокровним. Він продумав усе до дрібниць і намагався підставити Крижа. Якби Назар не вижив, ми б так і подумали. А тепер матуся цього придурка, вибачте на слові, — кажучи це, слідчий подивився на Лізу, та вона лише опустила очі, — вимагає, щоб убивцю її сина покарали. Більше того, обіцяє за цим усім простежити. І, якщо, не дай Боже, помітить, що ми закинули справу, збирається скаржитися начальству! Ну, де ви таке бачили?! Він же сам, її синок, псих справжній! — Ярик неабияк обурився.
— Її можна зрозуміти, це її єдиний син, — спокійно промовила Ліза. — Навіть якщо він і був злочинцем.
Ярик махнув рукою.
— Звісно, ми знайдемо, хто таке йому заподіяв. Принаймні зробимо все можливе, — мовив він уже більш спокійно. Відтак підвів голову й звернувся до Лізи.
— Лізо, як ви вважаєте, це вбивство міг вчинити Криж? — несподівано для всіх запитав Ярик.
Ліза здивовано подивилася на слідчого.
— Ви ж самі сказали, що ніхто чужий туди не зміг би проникнути.
— Так, але… Але чомусь мені спало це на думку.
— Ні, якщо чесно, не думаю, що то міг бути Криж. Навіть якщо припустити, що він якимсь чином зміг проникнути до в’язниці. Адже це зовсім не той почерк. Мені навіть здається дивним спосіб його останнього вбивства. Я не можу зрозуміти, чого він змінив його.
— Лізо, він не змінював свого почерку, — втрутився я. — Згадай, перші його вбивства не були такими, на які ти зараз натякаєш. Вони були значно спокійніші й не такі жахливі та криваві.
— Так, але кожне наступне вбивство зазвичай має ніби вдосконалюватися. Тобто спочатку це два прості вбивства. Зверніть увагу. Після першого вбивства він залишає свої відбитки. Після другого вже немає ніяких слідів. Потім скоєні ще два вбивства, кожне з яких ніби є більш удосконаленим. Адже друге тіло, тіло тієї жінки, не просто було розрізане на шматки. — Ліза з огидою ковтнула слину. — А, як установила експертиза, було розрізане дуже акуратно, немов його досліджували. Тобто що я хочу сказати… Щоразу це якось по-іншому. І воно прогресує. Що ж стосується вбивства того старого, то воно ніби має регрес. Людину просто збивають машиною. Причому не факт, що він спеціально проїхав по його обличчю. Це могло трапитись і цілком випадково. Він убиває й кидає тіло в річку. Згадайте вбивство Федюкевича. І тут теж наявний ніж. І тут теж жахливе й украй жорстоке кровопролиття. Але у випадку Стаса й старого, — Ліза похитала головою, — ні, то щось мені здається зовсім дивним. Не міг він просто піти назад. Не міг він відступитися від улюбленого способу. — Вона знову похитала головою.
— Звідки ж ти знаєш, що то його улюблений спосіб? — Я був на сто відсотків упевнений, що тут Ліза помиляється.
— Не знаю, просто відчуваю. Ці вбивства дійсно досить сильно відрізняються.
— Хай там як, — несподівано перервав її Малашко, — але факт залишається фактом: ми знайшли відбиток великого пальця Крижа на місці останнього вбивства. Ми маємо знаряддя вбивства Заречнюка, яке було знайдено в того ж таки Крижа. Тож усе збігається. Він є єдиним убивцею. Ну і ще, звісно, його спільниця. Сумніви, звісно, виникають стосовно Стаса. Тут, напевно, доведеться шукати іншу людину. Але я думаю, що це не виявиться складно, адже ніхто інший, окрім тих, що перебувають у в’язниці, не міг скоїти цей злочин, — резюмував поліціянт. — А тепер вибачте мене, мушу відійти. — Він швидко встав.
— А ти куди? — Ярик зупинив напарника.
Склалося враження, що Малашко відповідає знехотя:
— Мушу терміново подзвонити. Це стосовно тої крадіжки в районі дванадцятої школи. Мав зателефонувати ще півгодини тому новому дільничному, але забув. Так що вибачайте, відійду. — Малашко усміхнувся.
— Запитай у нього, чи він уже спілкувався з хлопцями з Острога. Він мав із ними зв’язуватися.
— Запитаю. Я пам’ятаю про це, — сказав Малашко швидко й залишив нас.
— Назаре і ви, Лізо, — звернувся до нас Ярик, — я вас дуже попрошу відразу дати нам знати, якщо щось згадаєте стосовно Стаса. Навіть якщо ця інформація здаватиметься вам не дуже важливою. Тобто з ким він спілкувався, куди ходив, щось, можливо, не зовсім для нього характерне. — Ярик був із тих, хто любив багато жестикулювати. Це завжди привертало мою увагу до нього.
— Зрозуміло, — кивнула Ліза. — Не хвилюйтеся: якщо що, ми відразу вас повідомимо.
Ми перемовилися ще кількома словами про хід розслідування та подальші наші плани й розпрощалися. Виходячи з кабінету, я звернув увагу на мобільний Малашка, який лежав у слідчого на столі, прикритий папкою.
Чомусь після тієї розмови у відділку мені захотілося сходити до Стаса, себто відвідати його могилу. Дурне виявилося бажання. Лише потім я зрозумів, наскільки все ж небезпечним воно було.
Я провів Лізу додому, а сам попрямував на цвинтар. Уже за півгодини був там. На похорон я не ходив, тому могилу довелося шукати. Перше, що кинулось в очі, це те, як розрослося кладовище. Спершу мені навіть здалося, що воно безкрає. Сотні могил простягалися вправо, так само вліво й стільки ж попереду.
Я знав, що його мали ховати десь із правого боку. Там були нові могили. Відповідно, і завернув туди. Зараз на кладовищі майже нікого не було. Лише де-не-де ходили відвідувачі, хтось сидів зі штучними квітами біля поховань своїх друзів чи родичів. Так, штучні квіти. А хіба мертвій людині біля себе не хочеться бачити справжні живі квіти? Утім, яка їй різниця? Вона ж мертва. Зовсім удалині сидів старий в обдертому одязі. Він понуро подивився на мене й відразу відвів погляд. Цей дід мені видався схожим на безхатченка. Я пішов далі.
Погода ніби покращилася. Визирнуло сонце. Було навіть трішки спекотно. І це створювало величезний контраст. Парадокс. У місті суму й жалю гріло приємне сонце, дув легенький славний вітерець. І все це так заколисувало. Але погляд блукав далі могилами, і ти розумів, що перебуваєш на кладовищі. У місці, де щодня хтось ллє страшні сльози. У місці, де розбивається вщент чиясь надія. Де постійно хтось із кимось прощається назавжди. Але гріє приємне літнє сонце. Настільки, що аж хочеться усміхнутися. Усміхнутися по-дитячому щиро й легко. І всі тривоги немов відпускають тебе.