Я блукав рядами, шукаючи Стасове місце поховання. З обох боків мене оточували могили з чорними й сірими пам’ятниками. На всіх фотографії померлих. Я автоматично читав прізвища, дати смерті, вираховував роки життя, вдивлявся в обличчя. Зовсім недавні числа, зовсім свіжі могили й люди абсолютно різного віку. Могили маленькі й великі.
Тілом проходив неприємний холодок. Така свіжа земля біля багатьох могил. Подув утішливий вітерець. І знову тепле сонце відірвало мене від похмурих думок. Навколо були посаджені дерева. Місцями багато дерев. І на мить мені здалося, що я гуляв садком чи навіть парком. Спокій заколисував мене. Навіть з’явилося бажання просто сісти десь і насолоджуватися затишком, що панував тут. Насолодитися тим спокоєм, якого в місті, серед живих, я не міг знайти вже давно. Не дарма, виявляється, кажуть: «Спочивай у мирі».
Я знову роздивився. Майже нікого не було. Старий дід, якого я помітив на початку, тинявся серед могил, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Я спіймав себе на думці, що мені було тут настільки добре, що не хотілося йти. Дивне відчуття. Але коли я вкотре поглянув на могили, мене знову пройняв неприємний холодок. Адже я перебував у місті мертвих. Серед мерців. Стало неприємно від такої думки. Проте раптом укотре, підкуплений вітром і яскравим сонцем, я всміхнувся.
Усе це наштовхнуло мене на запитання. Фройд щось говорив про потяг до смерті. А самі ми можемо прагнути своєї смерті? Чому мені раптом стало тут так добре? Саме на кладовищі я знайшов той спокій, якого вже давно прагнув. Тут я почувався надзвичайно добре. Якщо, звісно, не зважати, що поряд мертві люди.
Є твердження, що людський мозок здатен на все. Наш мозок досліджений лише на три-чотири відсотки. А що ще є в ньому? Які ще можливості? Я згадав про людей, які здатні піднімати тонни, які здатні провіщати майбутнє, зцілювати інших, здатні на багато неймовірних речей. Мені пригадалися розповіді про людей із Біблії, які жили по двісті-триста років. Чи могло таке бути? А якщо могло? Якщо ми можемо жити вічно? Тільки не хочемо того? Не хочемо, бо прагнемо смерті, вічного спокою.
«Іващенко Микола Панасович. 1972–1992. Пам’ятаємо. Сумуємо». Я спіймав себе на тому, що стояв і просто розглядав чиюсь могилу. Могилу зовсім молодого хлопця. Ні, хіба людина може прагнути своєї смерті? Мені не хотілося вмирати. Звісно, кожен із нас знає, що помре. Але, може, насправді нам цю думку нав’язують? І людина може не вмирати? І чи дійсно людина прагне власної смерті? Я так і не зміг відповісти на це запитання.
Пройшов далі між рядами, повертаючись до нових могил. Цього разу я просто змушений був зупинитися. Я стояв біля могили Климовича. Так, того самого Климовича, якого нещодавно так по-звірячому вбили. Це була зовсім простенька могила. Біля неї височів сірий хрест. І там навіть була малесенька фотографія. На ній покійний виглядав значно молодшим. Отже, стара. Цікаво, хто його поховав?
Я постояв біля нього кілька хвилин. Мені уявилися рештки, що зараз лежали в труні. Напевно, тому, хто його ховав, ким би він не був, не дозволили зазирнути в домовину. Наскільки я знаю, за таких обставин так завжди чинять. Я ще трішечки тут постояв. Озирнувся. Поблизу вже зовсім нікого не було. Ні, був лише той старий занедбаний дідок, що, похиливши голову, і досі блукав кладовищем. Може, він теж шукав спокою?
Я пішов далі. Проминувши ще кілька могил, зрозумів, що й тут не зможу сховатися від реальності. Я все ближче підходив до наступної. І не міг відірвати погляду від світлини, великої світлини, яка висвічувала на літньому сонці. Велике кольорове фото. Фото жінки, від якої залишився тільки фарш. А колись же то була людина.
Я зупинився біля могили. Навіть не можу описати відчуття, що мене огорнули в цю мить. Якесь дивне хвилювання. Холодок укотре пройшовся моєю спиною. Подув приємний легенький вітерець. Я дивився їй прямо в очі. І не відводив погляду. Жінці було тридцять сім. А виглядала вона молодшою. І я знав, що зараз там, усередині труни, колись живе тіло просто гниє. Хробаки тепер живляться нею. Цікаво, там, певно, залишилися майже самі кістки. Не уявляю, який сморід мав би зринути з труни, якщо відкрити її. І черв’яки, повно черв’яків, що атакують її тіло й ласують ним.
Для цього ми живемо? Щоб колись нас жерли якісь хробаки? Цікаво, чи правда те, що в житті все відбувається не просто так? І якщо цьому вірити, то ці хробаки недаремно тут?
А Ліза вірить у душу. У те, що душа після смерті залишає тіло. Вона вірує в те, що наше тіло — лише оболонка, яка допомагає нам бути зримими в цьому світі. А головне — то душа. Вона в це вірить. А я?
Я знову підвів погляд угору. Той старий і досі блукав між могилами, немов щось шукаючи. І вже не так далеко, як раніше. Він починав мене дратувати. Хотілося побути самому. Хотілося посидіти біля могили тієї жінки, яка колись була людиною. І де тепер її душа, якщо вона є?
Люди вірять у живу душу, вірять у те, що після смерті є нове життя. І все це тому, що ми надзвичайно боїмося вмирати. І навіть ні, не так. Ми шалено боїмося того, що на нас чекає. Незнання. Невідомого. Ось чого ми так боїмося. То чи може людина прагнути власної смерті? Чи може це бути закладено в неї на підсвідомому рівні?
Я ще раз огледів могилу вбитої. Біля неї стояв кошик зі штучними квітами. Так, а хтось заробляє на смерті. Адже ці квіти коштують грошей. На труну, цю могилу теж потрібні фінанси. «Ніколи не забудемо тебе, любляча Мамо й Дружино!» Ось такий напис був на тій могилі. І близькі зараз оплакують її. І їм здається, що життя скінчене. А хто знає, може, воно й дійсно так?
Я пройшов повз іще кілька могил. Мені стало цікаво, де похований Федюкевич. І навіть де поховані Заречнюк і Альона. Я не міг згадати її прізвища. Проте обличчя обов’язково впізнав би. Та їхніх могил я чомусь не знайшов. Потім мені подумалося, що Заречнюк з Альоною мали б бути поховані десь раніше, бо вбили їх раніше. Але їхніх могил я не бачив. Може, не помітив? Їх тут стільки!
Щоб знайти, де лежить Стас, мені знадобилося ще хвилин зо двадцять. І ось нарешті я стояв перед ним. Фото тут ще не було. Я озирнувся. Здаля виднілися пам’ятники — то були старіші поховання. Чому всі пам’ятники або чорні, або сірі? А мені більше подобаються білі. Звісно, з часом вони посіріють. Але принаймні на перший час… Ці чорні й сірі теж із часом втратять пристойний вигляд.
За двісті чи триста літ це кладовище взагалі зникне. Ну, можливо, за чотириста-п’ятсот. Це доля багатьох цвинтарів. І тоді вже нас узагалі ніхто не згадає. Ніхто й не подумає, що ти колись жив на цій планеті. Ти станеш просто статистикою. Про тебе лише думатимуть: «Колись тут жило стільки-то й стільки-то людей». Я іронічно посміхнувся: навіть якщо це кладовище й існуватиме через п’ятсот років.
Посмішка зникла з мого лиця. Я уважно глянув на могилу мого колишнього друга. Друга, який зовсім недавно хотів позбавити мене життя. Друга, з яким провів стільки щасливих днів. Друга, якому я теж, зрештою, пообіцяв помститися після того, що він хотів зі мною зробити.
Дивно, але я й досі називав його своїм товаришем. Напевно, за звичкою. Я поклав букетик тих же штучних квітів на могилу. Поряд уже стояли схожі квіти в невеличкій зеленуватій вазі без води. Правильно, навіщо мертвим квітам вода? Я посміхнувся.
Біля поховання росли живі, нещодавно посаджені чорнобривці. Я не сумнівався, що то зробила Стасова матір. Завжди така лагідна й тиха жінка. І ніколи мене не любила. Моє обличчя спохмурніло. Я відчував те, як до мене ставляться інші. А вона мене недолюблювала. Це я знаю точно. Цілком можливо, що саме через неї ми зі Стасом кілька років майже не бачилися. Я навіть зараз уявляв собі, як вона намовляє свого синочка проти мене. Огидно!
Звісно, я знав, що Стас мені заздрив ще зі школи. Звичайно, я все це знав. І навіть без Лізи. Просто не хотів їй у тому зізнаватися. І Ліза теж добре розумілася на людях. Хоча, думаю, не настільки добре, як я. Мені завжди допомагає моя інтуїція. Але як же я не зрозумів, що було в Стаса на думці? Як я не розпізнав це бажання — убити мене — одразу? Навіть самому дивно.