Краєм ока я звернув увагу на те, що з мене не зводить погляду Малашко. Слідчий стежив за моєю реакцією та чекав на моє пояснення. І я знав, що той запис означав. Точніше, я міг пояснити те, хто ж на плівці. А от що це означало…
— Це мій зведений брат, — нарешті промовив я. — Це Валера.
Я потер чоло. Я не міг нічого второпати. Мій брат був тут, у місті. Але мені він не дзвонив. Він приходив до Стаса у в’язницю. Навіщо? А потім Стас помер.
Думки почали плутатися в моїй голові. Я заплющив очі й знову потер чоло. Несподівано згадав те, що аж ніяк не мав права забувати. Мені згадався день, коли я побачив Крижа та Федюкевича разом. Але перед тим я помітив іще одну, до болі знайому постать. Постать, яка була надзвичайно схожа на мого зведеного брата Валеру. Я настільки здивувався, побачивши Федюкевича та Крижа разом, настільки злякався, що абсолютно забув про брата. І тільки зараз я про це згадав. Отже, мені тоді нічого не здалося. Усе було так, як я це бачив. Який же я дурень! Як можна було таке пропустити! Я підвів голову до Малашка. Він усе ще дивився на мене. Слідчий чекав пояснення.
— Тобто як «зведений брат»? Чому ви ніколи про нього не згадували? Чому я ніколи його не бачив? — Малашко, здивований, здавалося, не менше, ніж я, сів навпроти мене. Він зупинив запис.
— Та я й сам його вже досить давно не бачив. — Дивні почуття налинули на мене. Я відчував, що мені важко дихати. — Я наллю собі води. — І не чекаючи на відповідь, потягнувся до графина.
— Так, звичайно. — Малашко напружився, очікуючи того, що я розповім.
— Ми не бачилися вже майже десять років. Вітчим із матір’ю розлучилися й нас розділили. Валера з батьком поїхав у Росію, в Омськ. Валерці тоді було сімнадцять. Мені — шістнадцять. Ми й до того мало спілкувалися. А відтак і поготів.
Я не став розповідати Малашкові про справжню причину, через яку вітчим забрав Валерку, себто про підозри на психічний розлад. Мені не хотілося, щоб слідчий про це дізнався. Бозна-що він міг у такому випадку подумати (зважаючи на ситуацію, що склалася в місті).
— І ви не знали, що ваш зведений брат повернувся?
— Нещодавно я бачив його в місті. Точніше, це було того дня, коли я помітив разом Федюкевича та Крижа. — Я знову згадав про сьогоднішню зустріч із тим психом. Але наразі вирішив нічого не казати Малашкові. — Я побачив його, а потім майже відразу — Крижа з Федюкевичем. Для мене подібне знайомство дільничного та Крижа стало такою несподіванкою, що я абсолютно забув про те, що побачив Валеру. Окрім того, я не був на всі сто відсотків упевнений, що бачив саме його. Тоді. Зараз я вже в тому не сумніваюся. — Я розповідав усе з похиленою головою. Новина дійсно надто мене приголомшила.
— Як ви думаєте, чому ваш зведений брат вам не зателефонував? І чому він ходив до Стаса? Я думаю, він не міг не знати, що скоїв ваш колишній друг. Якщо вже він знав, де перебуває Стас…
— Я не знаю, чому він не набрав мене. Поняття не маю. Ми, хоч і не ладнали, а проте я завжди був упевнений, що якщо він приїде, то обов’язково подзвонить. Окрім того, квартира, де я живу, записана на нас обох. Я не маю поняття, чому Валерка цього не зробив.
— А чому він приходив до Стаса?
— Валерка зі Стасом товаришували в школі. Вони були однокласниками. Можливо, він хотів про щось із ним поговорити.
— З відео видно, що Стас здивувався, побачивши його. Потім розмова йшла дещо напружено. Ваш брат пішов незадоволений. — Слідчий увімкнув кінець запису. — Ви можете додати ще щось із приводу всього цього?
Це запитання мене роздратувало.
— Ну що, по-вашому, я міг би ще додати? — Я дещо підвищив голос. — Уже сказав: я сам не розумію, що коїться. Не маю ані найменшого уявлення, чому мій брат не повідомив мене про свій приїзд. З іншого боку, він мені навіть не кровний родич. Ми один одному нічого не винні. Єдине, що нас може пов’язувати за стільки років, це квартира, яку мати лишила нам обом. І я не маю ані найменшого уявлення, чого він ходив до того придурка! Я не знаю! — Останні слова я промовив, особливо наголошуючи.
Нарешті Малашко облишив ставити ці дурні запитання. Я дійсно нічого не міг пояснити. Зараз мені почали пригадуватися моменти, які раніше абсолютно не привертали мою увагу. Хіба що здавалися тоді дещо дивними. Не більше. Я повідомив про них слідчому:
— Зараз я пригадую, що Ліза якось бачила нібито мене в блакитній футболці чи сорочці. Але одягу такого кольору в мене немає.
— Так. — Малашко зацікавився. — Що ще?
— Тоді я подумав, що їй просто здалося, а тепер розумію… тепер розумію, що не помилялася. Але, підозрюю, бачила вона не мене, а Валерку. Ми хоч і не кровні родичі, але статури в нас дуже схожі.
— Давно це було?
— Не так давно. Приблизно місяць, може, більше тому. От дурень! Як же я не здогадався?! — Я іронічно посміхнувся сам до себе.
— Отже, я так розумію, він постійно крутився біля вас, але не хотів себе виказувати. Цікаво. Так він і дізнався про Стаса, очевидно, — міркуючи ніби про себе, сказав Малашко. Відтак запитав: — Ви могли б із ним зв’язатися? Зараз?
Я на кілька секунд задумався.
— Так, у мене на мобільному записаний його домашній і мобільний російські номери. Дзвонити?
Замість відповіді Малашко простягнув мені телефон. Я мовчки взяв сотовий. Пошукав у записнику своєї мобілки його номер і швидко набрав. Спочатку подзвонив на мобільний. Монотонний голос оператора повідомив, що «в данный момент абонент не может принять Ваш звонок». Я подзвонив на домашній. Ніхто не взяв слухавку ні першого, ні другого, ні навіть четвертого разу.
Мені так хотілося, щоб усе це виявилося якоюсь помилкою! Мені так хотілося, щоби Валера нарешті взяв слухавку! Але цього не сталося. Натомість Малашко не став чекати, поки я додзвонюся. Він не вірив у те, що я зможу знайти його за допомогою телефону. Слідчий подзвонив комусь, перевіряючи, чи в’їжджав мій зведений брат в Україну, зокрема в Рівне. Відповідь виявилася позитивною. Так, Валерка був у нашому місті майже все літо.
І за цей час він жодного разу не дав про себе знати. Мені це видавалося вкрай підозрілим. Усе це досить неприємно тхнуло. Я знав Валерку: він щось задумав. Таємничість, з якою він усе це робив, його візит до Стаса у день смерті того — усе це не обіцяло нічого приємного.
Раптом я зрозумів: Стаса вбив Валера! Він хотів мене підставити!..
Настав вечір. Олег сидів перед телевізором і чекав на програму «Патруль». Він чекав, що повідомлять про те, що Катя нарешті знайшлася. Дівчисько не повернулося до нього. Воно не з’являлось у Свєти та Вовки (це він уже обережно перевірив). Таким чином, вона могла бути лише вдома.
Чоловік напружено очікував. Не те щоб він за неї надто хвилювався, але в нинішній ситуації… Краще було б їй не швендяти містом. Програма добігала кінця. Нарешті він почув про неї. Але почув не зовсім те, що хотів. Уже вкотре серйозний голос дикторки оголошував розшук вісімнадцятирічної дівчини, яка зникла й досі не повернулася…
Він зі злістю вимкнув телевізор. Кинув пульт на ліжко. «Куди, у біса, вона могла подітися?!» Він підхопився й почав ходити кімнатою з кутка в куток. Потім дещо заспокоївся. «Чого, власне, я так переймаюсь? Вона доросла людина. Повнолітня. Сама за себе відповідає». Що він тут міг вдіяти? Він же їй не нянька. Заспокоївшись, чоловік усміхнувся сам до себе й нарешті розслабився. Зрештою, він її позбувся.
Олег схопив піджак, вимкнув світло й вийшов із квартири. Тепер дійсно можна спокійно розвіятись і забути про те тупе дівчисько. За ним зачинилися двері. З протилежного боку почувся брязкіт ключів. Чоловік замкнув помешкання. Він не знав, що дуже скоро знову почує про неї.