Особу наступної жертви взагалі неможливо було встановити. Єдине, що лишалося, — чекати на перевірку всіх тих жінок, які нещодавно зникли. А ще показувати речі вбитої родичам зниклих і так сподіватися дізнатися, хто ж то був.
Власне, речі теж важко було перевіряти. Зі шматочками шкіри й запеченою кров’ю. Єдине, що знали точно: це була не Катя. Ліза принесла волосся з її гребінця й віддала на експертизу. ДНК не співпало з ДНК убитої… Але воно співпало з ДНК жінки, яку до того часу вважали фантомом. Воно співпало з ДНК жінки, яку вважали спільницею Крижа.
Ця знахідка сталася зовсім випадково. Зараз експерти перевіряли всі ДНК жінок, що потрапляли їм до рук, на збіг із ДНК убивці. Так розпорядилися Ярик із Малашком. І тепер жінка-фантом перестала бути примарою. Зараз вони мали справу з цілком реальною людиною. Зникнення Каті тепер набувало зовсім іншого змісту…
Передати словами, наскільки то була приголомшлива для нас новина, напевно, неможливо. Ми не могли повірити в те, що сказали нам слідчі. Але вони наполягали, що це правда. Дізнавшись про збіг ДНК нашого фантома з ДНК Каті, Малашко і Ярик попросили експертів іще раз усе перевірити. Але результат виявився тим самим.
— Власне, якоюсь мірою все збігається, — розмірковував Малашко. — Катя завжди намагалася дізнатися, про що ми розмовляємо. Вона неодноразово нас підслуховувала.
Ми з Лізою сиділи в кабінеті слідчих. Ярик — навпроти Малашка. Ми ж — біля нього. Ліза була добряче налякана та засмучена. Здавалося, її обличчя було чорнішим від найтемніших хмар. Вона була шокована. Їй не хотілося вірити в те, про що її сповістили. Але все ж факти — річ уперта. І вона це розуміла.
— Вечорами вона часто тікала з дому, — продовжував Малашко. — Лізо, пригадайте, будь ласка, чи була вона вдома в момент усіх тих вбивств. — Ліза зітхнула й ніби ще згорбилася.
— Я вже думала про це дорогою сюди, — почала вона.
Я взяв її за руку, яка виявилася надзвичайно холодною. Ліза забрала її, жестом показуючи, що все гаразд: вона впорається. Відтак продовжила:
— Коли вбили Заречнюка та Альону, того вечора вдома її не було. Це я точно пам’ятаю. Вона ходила на день народження до однокурсниці. Тієї дівчини я не знаю, чула про неї лише з розповідей сестри. Вони часто спілкувалися останнім часом. Я все хотіла з нею познайомитися, казала Каті запросити її нову подругу до нас. Сестра тільки обіцяла, але так того й не робила. Просто не було нагоди, — останньою фразою Ліза підсвідомо намагалася виправдати Катю. Вона дійсно вірила, що не було нагоди.
— А як звати дівчину? — Ярик приготувався записати.
— Марта. Марта Оксенюк. 22-га група.
Слідчий відразу схопив слухавку.
— Як я можу додзвонитися до училища? — запитав він у Лізи.
— Зараз. — Ліза дістала мобільний і продиктувала телефон куратора групи Каті. Ярик негайно набрав номер. Так, дійсно в групі з Катею навчалася ця дівчина. Так, вони з Катею товаришували. Телефон Марти? Записав. Ярик одразу ж — зателефонував. Так, у неї був день народження двадцять першого червня. Так, Катя була. Але вона пішла рано. Коли? Десь близько одинадцятої.
— Ні, Катя тоді прийшла значно пізніше, — заперечила Ліза, коли Ярик повідомив їй час. — Вона могла бути й зі Свєтою та Вовою. Вона часто так робила. Без мого відома зустрічалася з ними. Адже я їй це забороняла. — Ліза опустила голову. Вона ладна була заплакати. Але Ліза мала надто велику силу волі. Надто мужній характер. Вона стрималася.
— Хочеш води? — Я вже навіть потягнувся до графина, та вона відмовилася.
— Зараз подзвоню до хлопців.
Малашко, очевидно, теж був приголомшений новиною. Та й Ярик також. Ніхто не очікував такого повороту подій. Усі сиділи немов у воду опущені. Кожному важко було вичавити із себе хоч слово. Слідчий набрав короткий робочий номер. Ще раніше він дав указівку заарештувати Світлану та Вову за підозрою в переховуванні Каті. Тепер із ними мали говорити по-іншому. Що ж, ми з Лізою їх попереджали.
— Ну, що там, які новини? — мовив він до колеги, що був на іншому кінці дроту.
Поліціянт щось записував. Його обличчя спохмурніло ще більше. Усі напружилися й чекали від нього чогось страшного й неприємного. Тільки Ліза ще очікувала якоїсь підбадьорливої новини. У неї все ще жевріла надія, що Катя не вбивця. Особисто я був на сто відсотків упевнений у невинності дівчини. Нарешті Малашко поклав слухавку. Відтак глянув на нас, роздумуючи, як і що казати. Набрав у груди повітря й промовив:
— Світлана й Вова таки зізналися, де Катя. — Усі мовчали й чекали на продовження. — Катя переховується вдома у свого друга на ім’я Олег. Прізвище цього Олега вони не знають, але знають адресу. За описом цих двох, ним цілком може виявитися Криж.
Я помітив, як Ліза двічі здригнулася: перший раз при слові «переховується», другий раз при слові «Олег». Усе сходилося. Навіть я вже починав нервуватися й підозрювати Катю у зв’язку з Крижем.
— Наші хлопці поїхали на затримання. Скоро мають бути новини, — повідомив Малашко.
Він спокійно йшов додому. Нарешті Катя зникла з його життя. Можна спокійно дихати. Чоловік іще не дивився сьогодні новин. Він не знав, що тепер дівчину розшукують за підозрою у вбивствах.
Щойно він вийшов із супермаркету «Арсен» із двома великими торбами. Увечері мав прийти його університетський товариш із двома цікавими панянками. Ні, не малолітніми. Від малолітніх він уже втомився. З двома дорослими кралями його віку. Сьогодні мала бути класна вечірка.
Біля квартири на Олега чекали. Двоє чоловіків у штатському, двоє — у поліційній формі. Він одразу відчув, що щось не так. Ступив кілька кроків назад, але потім зрозумів, що й за ним хтось іще стоїть. Не було сумнівів: незнайомець теж із поліції.
— Олег Антонович Іванченко? — запитав один із тих, що були в штатському. Вираз його обличчя був надто суворим.
— Так, — підтвердив той, розуміючи, що ця розмова не віщуватиме для нього нічого доброго. Він нутром відчував, що все це через ту малолітню. Чоловік злився на себе. Поліціянт показав посвідчення. Це був лейтенант поліції Ігор Філіпчук.
— У нас до вас кілька запитань, — продовжив працівник поліції.
— А що, власне, трапилося? — Він збирався відпиратися. Каті в нього вже не було. Навряд вони зможуть щось проти нього висунути. Він добре ховав дівчину. Виходив із нею кілька разів лише на вечір. Хіба хтось із сусідів міг бачити їх разом… Або ж чути їхні безкінечні сварки…
— Зайдімо, — запропонував іще один, що був у штатському. Кивнув на квартиру Олега. Мовляв, відчиняйте двері. Він теж вийняв і показав своє посвідчення. Теж лейтенант поліції. Щоправда, Олег не встиг прочитати його ім’я. Та й навіщо?
Усі ввійшли до квартири. Філіпчук сказав:
— У нас ордер на обшук вашого помешкання. Ось, — і він показав папірець, оформлений, наскільки в тому розбирався Олег, за всіма правилами.
Чоловік кивнув, не вимовивши й слова. Ще один працівник, який був у штатському, виявився криміналістом. Він розклав свої речі для проведення обшуку й чекав лише на понятих, за якими пішли двоє працівників поліції у формі.
— Стосовно чого ви хотіли зі мною поговорити? І що це все означає? — запитав Олег, хоча знав, на яку відповідь чекати.
Та чоловік помилився. ТАКОГО він не очікував почути. Лейтенант, ім’я якого він не встиг прочитати, повідомив:
— Нам стало відомо, що ви переховуєте Катерину Стетченко, — почав чоловік. Він вимовив це так, що Олег відразу ж зрозумів: тут відпиратися не варто. Тож відповів:
— Так, вона жила в мене деякий час. І що з того? Дівчина втекла з дому. Не хотіла повертатися туди, де її не сприймають і не поважають. А що, я здійснив якийсь злочин? До чого тут усе те, що ви вчинили? Поняті, обшук, робота експертів-криміналістів?