— Так. За півгодини він буде в нас. — Я повісив куртку на вішак і попрямував на кухню. Моя дівчина пішла за мною.
— Ви поговорили?
— Тільки трішки. Скоро приїде, поговоримо нормально.
— Який у нього був голос?
— Нормальний. Цілком привітний. — Я повів плечима. — Що в нас є на вечерю?
— Можна підігріти картоплю. Там ще є риба. — Я зазирнув у холодильник. — Можна підсмажити.
— Чудово. Зараз усе зроблю. — Я вийняв їжу.
— Давай я.
— Ні, все гаразд. Ти йди суши волосся. Я все зроблю. Іди відпочивай. — Я подивився їй в очі. Вона була надто стомлена та пригнічена. — Якщо хочеш, можеш лягти спати.
— Ні, що ти. Я хочу познайомитися з твоїм братом. — Вона змусила себе всміхнутися.
Я теж примусив себе всміхнутися, але сказав тільки:
— Ну, гаразд, як хочеш. Але я тут усе зроблю сам.
— Добренько. — Похиливши голову, вона вийшла з кухні. Скоро я почув шум увімкненого фена. Почав готувати вечерю.
Так, дзвінок Валери виявився несподіваним. Так само, як і його голос. Спокійний, немов нічого не трапилося. Він збрехав, коли сказав, що приїхав недавно. Цікаво, про що ми розмовлятимемо? Звісно, найголовніша наша розмова відбудеться без Лізи. У цьому я майже не сумнівався. Навіть якщо Валера нічого не почне розповідати сам, я однаково все розпитаю. Просто так я цього не залишу. Мені треба знати, навіщо потрібна була вся ця таємничість.
Ці півгодини тягнулися для мене надзвичайно довго. Але Валера, як завжди, був пунктуальним. Вечерю приготувати я ще не встиг. Ліза пішла відчиняти двері. Я теж вийшов у коридор.
— Привіт! — почув я її голос. Вона всміхалася. Перед нею стояв молодий чоловік із коробкою цукерок у руці.
— Привіт! Ви, певно, дівчина Назара?
— Так, я Ліза. Заходьте. І можна на «ти».
Брат увійшов у квартиру. Я стояв збоку й роздивлявся його. Він простягнув Лізі солодощі, вона подякувала, приймаючи подарунок. За ці роки Валерка майже не змінився.
— Як справи? — привітався я.
Ми потиснули один одному руки. Завжди так робили. Ще з дитинства. Так незвично було бачити його після майже десяти років розлуки. Ми навіть практично не зідзвонювалися.
— Дай-но я на тебе подивлюся! — Знаю, Валерка вдавав, що радий мене бачити.
Так незвично було бачити його перед собою. Так, немов тих років і не було. У голові відразу зринули спогади з дитинства. І не всі гарні. Десь глибоко в душі шкребло щось неприємне. Десь дуже глибоко… Я відігнав від себе цю думку. Помітив, що Ліза усміхається.
— Ось, познайомся, це моя дівчина Ліза.
— Так. Та ми, власне, уже щойно познайомилися, — почала Ліза. — Ти, певно, стомився, Валеро. Ходімо, проведу тебе до ванної. Скоро буде готова вечеря.
Брат не заперечив. Якби я не знав, що він приїхав до міста вже давно, подумав би, що дійсно доволі стомлений дорогою — такий мав вигляд. Ліза підіграла мені, як я й просив. Ми обоє вдавали не сповіщених про те, що Валерка в місті вже ціле літо.
Поки Валера розпаковував речі та облаштовувався, ми з Лізою закінчили готувати вечерю. Запропонували йому кімнату Каті. Ліза швидко там усе облаштувала. Поки сестри не було, вона наче дещо запустіла. Ліза встигла там трішечки прибрати й підготувати постіль.
За вечерею ми обговорювали лише загальні теми. Я розпитував про всіх родичів та знайомих, що жили в Омську. Валера те саме розпитував про рівненських. З його слів, про те, що відбувалося в місті, він знав з інтернету. Мовляв, постійно цікавиться життям малої батьківщини. Що ж, поки повіримо.
Так ми потеревенили кілька годин. З-за столу встали годині о першій. Ліза зібрала посуд, але вирішила помити його наступного дня. Пішла спати. Я попередив, що ми з Валерою ще трішечки поспілкуємося, якщо він не проти. Валера на хвильку посерйознішав, та не заперечив. Тільки пішов ненадовго прийняти душ. За цей час Ліза встигла прошепотіти мені на вухо:
— Нормальний він. Не переймайся. Думаю, усе має стати на свої місця, щойно ви з ним поговорите. — Вона весело підморгнула мені й поцілувала в губи.
Я відчув бажання до неї, але… змушений був собі відмовити. З братом потрібно неодмінно побесідувати сьогодні. Це не могло чекати. У той же час я помітив, що Ліза ніби повеселіла. Це мене порадувало. А може, усе обійдеться?
Кохана пішла спати. Я гукнув Валері крізь двері, що чекатиму на нього у вітальні.
— Добре! — почув я відповідь, яка зливалася з шумом води.
Ще кілька секунд постояв біля ванної. Поступово наростало моє вже майже забуте хвилювання. У животі відчувався огидний холодок. На мене чекала неприємна розмова.
Я навіть не знав, з чого починати. Увійшов у вітальню. Щоб зайняти думки, увімкнув телевізор. Скоро вийшов Валера. Та спершу він увійшов до кімнати Каті, щоб переодягнутися. Я пройшовся квартирою перевірити, чи Ліза вже лягла. У кімнаті було вимкнене світло. Вона нічого не сказала, коли я увійшов. Певно, уже заснула. «Нехай спить, — подумалося мені. — Сьогодні був важкий день». Я повернувся до вітальні. Там на мене вже чекав Валера.
Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.
— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.
Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.
— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.
— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.
— Ти не сідатимеш?
— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.
— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?
— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.
— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.
Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.
— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.
— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.
— Так. Ось що з нами робить страх.
— Тобі допомогти? — Він підійшов до мене.
Я подивився йому в очі: як завжди, широко розплющені.
— Ні, дякую. Я вже майже закінчив, — якомога ввічливіше відповів я.
Я розкладав папери по купках. Дещо складав у шухляди. Насправді я не розбирав папери. Кидав до купи різні листівки, аби тільки зайняти себе чимось, не виказати хвилювання, яке знову повернулося до мене. Я зрозумів, що між нами починалася натягнута розмова. Валера сам вивів нас на довгоочікуваний діалог.
— Що там Стас? — запитав він.
— А що Стас? — я зі здивуванням глянув на зведеного брата.