— Він хотів тебе вбити. — У цю мить мені стало зрозумілим, що Валера сам чекав на цю розмову.
— Хотів. Але не вбив, — просто відповів я.
— Що таке між вами сталося?
— Я думав, він тобі мав розповісти про це. Я не встиг побалакати з ним. Його вбили. Ти, певно, про це знаєш. — Я дивився прямо йому в очі й чекав на відповідь. Валера опустив голову й сам до себе всміхнувся.
— Я підозрював, що ти вже про все знаєш, — промовив він.
— Я бачив запис, на якому ти розмовляєш із цим Брутом. Навіщо ти до нього ходив?
— Щоб дізнатися, навіщо він хотів тебе прибрати, хіба не ясно?
— Ти ж уже давно в Рівному, так? Ще з початку літа? — запитав я після невеликої паузи. Його остання відповідь мене чомусь трішки спантеличила.
— То ти вже й це знаєш? — якось сумно вимовив Валерка.
— Так, я знаю все, — твердо промовив я. — Навіщо тобі все це? Навіщо ти переховувався стільки часу? І чому прийшов саме сьогодні? Що сталося, Валеро? Пояснюй. Я чекаю.
Мій зведений брат мовчав. Він лише тихо подивився на мене й знову опустив очі. Відійшов. Знову мимоволі поглянув на стіну, де висіло безліч наших із Лізою й Катею фото. На деяких навіть був Стас. Дивно, я й не помітив, що не прибрав ці світлини.
Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.
Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.
— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.
— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.
— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.
— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!
— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?
— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?
— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!
— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.
— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?
— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.
— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.
— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?
— У мене тоді була складна ситуація в житті!
— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.
— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.
— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти міг подумати, що це я тебе тоді виказав? Як ти міг про мене тоді таке подумати?! — Голос мій зірвався, на очі виступили сльози.
Валера здивовано подивився на мене. Певно, він не чекав такої моєї реакції.
— Отже, це дійсно не ти про мене всім розповів?
— Звісно, що не я. — Здавалося, він починав вірити.
— Але ж це ти наговорив батькам, що поведінка моя дивна й що потрібно перевірити мене в психлікарні?
— Я лише хотів тобі допомогти.
— То ти вважав, що так допомагаєш мені?
— А хіба ні? Ти ж сам знаєш, яке в тебе тоді було життя. Надто вже твоя поведінка була схожа на поведінку тітки Тоні. І це бачив не лише я. Просто я був першим, хто про це заговорив.
— Чим це моя поведінка, цікаво, була схожа на тітчину?
— У тебе бували провали в пам’яті, напади агресії. Що ще тобі потрібно? Я просто хотів, щоб відпали будь-які підозри. Чим швидше починаєш лікування, тим воно ефективніше. Я злякався за тебе. І всі за тебе боялися. Добре, що все обійшлося.
— Та коли, у біса, у мене були напади агресії?! Коли в мене бували провали в пам’яті, чорт забирай?! Кілька разів дійсно щось подібне було, але будувати на цьому ТАКІ здогади! Ти взагалі розумів, що тоді робив? — процідив Валерка крізь зуби.
— Звісно, що розумів! Ти на що натякаєш?
— А може, тим самим ти прикривав свої напади, які в тебе, до речі, теж бували? Думаєш, я не знаю? Ти просто все добре приховував! Але від мене тобі не вдалося це все сховати. Я все прекрасно бачив і розумів, що відбувається! Я не раз спостерігав, з яким задоволенням ти дивишся криваві сцени по телевізору. Не раз бачив, що для тебе то була величезна втіха. Якась незрозуміла й ненормальна втіха. Я бачив це все! — Брат розрепетувався. З рота навіть бризкала слина. У куточках губ з’явилася рідина. Він геть очманів.
— Не кричи! — укотре гаркнув я на нього. Валера переводив подих, важко дихаючи. — Отже, ти ще й так про мене думаєш? Ну, знаєш… Ти зовсім збожеволів! Очі б мої тебе не бачили! Геть звідси!
— Що?! Ти мене виганяєш?!
По моєму обличчю потекли сльози. Я сам не очікував такого від себе. Я не плакав із самого дитинства. Не дозволяв собі цього. Тепер сльози самі виступили з моїх очей. Вони вже не хотіли мене слухати. Після його запитання я зрозумів значення сказаних мною останніх слів. Я не міг вигнати його в цю пору з дому. Було вже надто пізно. Окрім того, я усвідомлював, що розмову завершувати рано. Він ще не розповів мені, що робив увесь цей час у місті, поки переховувався. Отже, я дійсно не міг його прогнати. А шкода. Мені хотілося виштовхати його з оселі й більше ніколи не бачити.
Валерка зітхнув і продовжив:
— Років із десяти ти змінився. Спочатку я просто відчував це… Я бачив, що з тобою щось не те. Але я відкидав ці відчуття. Не надавав їм абсолютно ніякого значення. — Я мовчки слухав. — До того ж, здавалося, що, крім мене, ніхто цих змін не відчував… Але з часом ця думка почала міцніти в мені. Коли тобі виповнилося п’ятнадцять, ти став агресивним. Я на це не зважав, бо й сам не був пай-хлопчиком. Але я помітив, що ти дійсно почав ставитися до всього якось інакше…
— Узагалі-то це ти сам змінився, — перебив його я. — І ти дійсно не був пай-хлопчиком і теж став озлобленим. Щось ти про це постійно забуваєш. А тоді я хотів тобі лише допомогти.
— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!
— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.