Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:
— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…
Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.
— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.
— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?
— Цілком можливо. — Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Але дай мені закінчити, прошу. Я давно хотів із тобою про все це поговорити, проте довго не міг відважитися. Тому не перебивай. Я більше нікому й ніколи про це не розповідав, бо вважав, що це має бути тільки між нами. Принаймні спочатку… — Його промова видавалася мені дивною, але я вирішив вислухати Валеру. — Отже, спочатку це. Твоя поведінка, твоя зміна ставлення до мене. Ну, зі Стасом, здається, розібралися… Повір, я дуже хочу, щоб ми з тобою поладнали. Мені дійсно хочеться, щоб після цієї розмови все стало на свої місця…
Тепер я починав розуміти, чому брат не дзвонив мені аж до цього часу. Я зрозумів, чому він так довго не давав про себе знати, коли врешті приїхав до Рівного. Він, виявляється, просто боявся цієї розмови. Що ж таке він хотів мені сказати? І, виявляється, весь цей час Валерка вважав, що це я його підставив тоді!
— Потім у мене почалися проблеми з батьками, з учителями, з однокласниками. Усе ніби через те, що я чинив щось гидке. То обмовляв когось, то гроші крав, то ще щось. Часто мені казали, що тому всьому є свідки. І в мене починалися неприємності. Ти думаєш, я просто так став тоді психованим? Ні, у мене було безліч проблем. І знаєш, чому я тобі всього того не розповідав?
— Знаю, — твердо сказав я. — Бо ти вважав, що це я тебе у всьому підставляю. — З виразу його обличчя стало зрозуміло, що я влучив у ціль.
— І саме ти зробив так, щоб батьки думали, що в мене проблеми з психікою, — останні слова він промовив із такою впевненістю, що я навіть на хвильку розгубився. Здавалося, у цьому брат не прийматиме заперечень узагалі, настільки впевнено це сказав. Тепер він дивився на мене, мовчав і, очевидно, чекав моєї відповіді.
— Ми з тобою брати, — нарешті промовив я, відходячи від шоку після останнього звинувачення. Ніколи не думав, що Валері може таке спасти на думку. — Хоч і не рідні. Хоч і ніколи не були справжніми друзями. Але ж і чужими людьми не були. Ти повинен був мені все тоді розповісти. Ти приховував від мене таке! Ти мусив мені все розповісти! Тоді б ми разом у всьому розібралися. І ще — запам’ятай це собі дуже добре — я ніколи на тебе не намовляв. Я ніколи тебе не підставляв, — ці слова я промовляв повільно, наголошуючи кожне окремо.
— Тоді хто це міг бути? — іронічно промовив він. — Чи, можливо, я сам усе це вигадав?
— Я думаю, ти вигадав це сам. Бо й дійсно нікому було тебе обмовляти. Ти просто хотів позбутися всіх проблем, які сам і створив. Хотів виправдати себе у своїх очах. — Валера виглядав зараз якось дивно. Складалося враження, що в його голові паморочиться. Погляд здавався туманним. Але я не надав тому значення.
— Якби я хотів себе виправдати, то б розповів про свої підозри батькам! — якось уже зовсім мляво сказав він.
— А вони б тобі повірили?.. Ти сам зрубував гілку, на якій сидів. Ти взагалі розумієш, що зараз верзеш? Що саме ти хочеш сказати? Що насправді то я божевільний? А скинув усе на тебе? Це ти хочеш мені зараз довести?
— Так, — просто й твердо промовив Валера й укотре подивився мені прямо в очі.
Я стояв приголомшений. Такого я не очікував. Мій зведений брат приїхав сюди через стільки років для того, аби звинуватити мене в тому, що я несповна розуму… Гм… ми таки дійсно чужі люди. Тільки зараз я усвідомив це до кінця.
Валера пояснив:
— Ти завжди був дуже схожим на тітку. Такі ж звички, така ж манера розмовляти, такі ж дивні жарти. Той самий порожній погляд у нікуди, яким частенько починалися її напади. Іноді я навіть боявся тебе. Увесь цей час я підозрював, що ти успадкував її хворобу.
— І чому ти приїхав лише зараз для того, щоб мені це все сказати? Чому не приїхав через рік чи ж два після того, як усе це сталося? Чому чекав стільки років?
— Поясню…
Валера витримав невелику паузу. Йому знову стало важко добирати слова. Але я розумів, що то було зовсім не через утому. То було щось інше. Таке траплялося з ним і раніше. Колись. У дитинстві.
— Перші роки — ти сам маєш розуміти — я не міг вибратися. Я був надто малим для того. І, чесно кажучи, надто злим на тебе. Як уже казав, батькові й узагалі будь-кому іншому я про свої підозри не говорив. Хотілося просто забути скоріше про весь той кошмарний сон. Та й не хотілося вірити, що то міг бути ти… Не перебивай, я ж просив… Але з часом я зрозумів, що не зможу того забути. З кожним днем образа збільшувалася. Щодня я все більше й більше розумів, що нам потрібно поговорити, щоб усе прояснити. Але мене охоплював страх перед тим, що все може підтвердитися… Назаре, скажи чесно: ти все тоді зробив навмисне? Щоб відвести підозру від себе? Адже ти боявся, що в тебе будуть великі неприємності, чи не так?.. Не перебивай, — Валера вкотре жестом зупинив мене. — І скажи чесно: це ти вбивця? Напевно, саме це й змусило мене з’явитися тут. Саме ця думка. Так, я приїхав в Україну ще на початку літа. Я хотів нарешті з тобою поговорити. Тиждень просидів у місті, знову ж таки не наважуючись на зустріч. А потім прочитав в інтернеті про вбивство того хлопця і його дівчини. На той час я встиг зустрітися зі Стасом. Звісно, я просив його не розповідати тобі про мене. Стас же повідав мені, що ти певною мірою причетний до справи… Тітка двічі намагалася вбити Антона, через що, власне, її й запхали до лікарні. Тоді мені подумалося, що ти міг вчинити ці вбивства. І я вирішив за тобою стежити. Щоб дізнатися, чи мої підозри обґрунтовані.
— Ну, і що ти вивідав за час свого розслідування? — спокійно, але з презирством запитав я.
— Я знаю, що у дві ночі, коли скоювали вбивства, ти йшов із дому.
— І що? Ти бачив, як я вбивав їх? А що я робив іншими ночами?
У коридорі почувся шум. До нас увійшла Ліза. Вона була страшенно заспана.
— Що сталося? Чому ви ще не спите? — з тривогою в голосі запитала вона.
Ми змусили себе всміхнутися й пояснили, що не спиться й нам просто хочеться побалакати. Так би мовити, надолужити втрачене. Я відчув, що вона нам не повірила. Очевидно, надто напруженими були вирази наших облич. Та вона нічого не сказала.
— Ти не хвилюйся, іди спати, — якомога спокійніше відповів я.
Кохана дивилася на нас якийсь момент із недовірою, та все ж пішла. Ми мовчки зачекали, доки вона зачинить двері в кімнату. Відтак іще кілька хвилин, щоб упевнитися, що Ліза більше не вийде. За цей час кожен із нас обмірковував відповідь один одному.
— Отже, що ти скажеш на моє запитання?
— Щоразу ти так заплутував свій шлях, що я не міг за тобою встежити. Складалося таке враження, ніби ти знав, що за тобою стежать…
— Отож ти не маєш прямих доказів того, що вбивця я? — Я посміхнувся.
— Не маю.
— То в чому ж ти мене звинувачуєш?
— За весь цей час я схилився до думки, що ти не можеш бути вбивцею. Тут я нарешті можу бути спокійним… Але мені неприємна думка про те, що ти так мене тоді підставив. Проте виходить, ми з тобою квити. Кожен із нас підозрював іншого в проблемах із психікою. Але ж я тебе не виказав! А от ти…
— Валеро, я не хочу цих порожніх сварок. — Я, здавалося, почав заспокоюватися. Більше, напевно, тому, що був знесилений цією розмовою. — Прояснімо дещо. Так, можливо, тоді я помилився, висловивши підозри стосовно твого психічного стану. Але насправді підозри були не лише в мене. Просто я був першим, хто про це сказав уголос. Зачекай, тепер я прошу тебе не перебивати мене… Так, можливо, не варто мені було це робити тоді. Але повір, я дійсно вважав, що таким чином допомагаю тобі. І повір, я справді ніколи нікому не розповідав про те обстеження. Я не маю ані найменшого уявлення про те, звідки всі могли про нього дізнатися…