Я подивився на знімок й оторопів. На ньому були Тьома з жінкою, про яку запитував слідчий: вони обіймалися. Я замислився.
— Чесно кажучи, обличчя здається знайомим, та я певен, що не знаю її. А що, це підозрювана? — з неабияким інтересом поцікавився я.
— Ні, на жаль, ні. Це ще одна жертва нашого невідомого вбивці. — Слідчий заховав фото.
— Ще одна жертва? — Спершу я аж не повірив власним вухам. Мені стало моторошно. — Тобто скоєно ще одне вбивство? Але коли?
— Незадовго після вбивства Тьоми. Більше ми поки що нічого не знаємо.
— Дозвольте поцікавитися: є якісь зачіпки?
— Дещо є, проте нам це поки особливо не допомогло. — Слідчий говорив охоче, неначе хотів виговоритися. — На тілі вбитого знайшли волосину, яка, до речі, належить молодій жінці. Є невідомі відбитки пальців. Усе.
— Але ж ви не думаєте, що злочин могла скоїти жінка? Це вбивство двох людей!
— Чому ж, цілком могла. — Слідчий повів плечима. — Щоправда, їй у цій справі потрібний був помічник, звісно, що чоловік. До речі, вбита мешкала в цьому будинку. — Він указав на Лізин будинок. — Певно, тут ви й могли її бачити.
Я похитав головою, приходячи до тями після приголомшливої новини.
— У мене до вас іще одне запитання.
— Уважно слухаю.
— Я щойно від подруги вбитої. Вона живе в будинку навпроти. — Малашко вказав на дім. — Вона повідомила, що вбита — до речі, її звати Альоною — іще в день убивства поскаржилася на те, що якийсь мужик стежить за нею з бінокля. Знову ж таки, з цього будинку, — і він вкотре показав на будинок навпроти. — Я знаю, ваша дівчина із сестрою теж тут живуть. — Я здивовано підняв брови, він зрозумів моє німе запитання. — Така робота, мушу все про всіх знати. Дільничний Федюкевич знайомий із Лізою Іванівною, — додав він. — Отже, ви нічого про це не можете розповісти? Ліза Іванівна не згадувала про щось подібне?
Я повідомив йому про пригоду, що сталася вчора, знову замислюючись, чи варто розповісти про замах. Очевидно, слідчий помітив мою нерішучість.
— Є ще щось? — відразу поцікавився він.
Я вагався.
— Що ще? — Я мовчав. — Пам’ятайте: я розслідую два вбивства. Будь-яка інформація може виявитися корисною. Окрім того, ви не маєте права нічого приховувати.
Я здався й розповів. Більше того, також поділився думками про те, що за мною стежать. Малашко уважно вислухав.
— Чудово, — серйозно та задумливо мовив він. — Справа з кожним разом стає все більш заплутаною.
— Можу я піти з вами до того чоловіка? — Я навіть не очікував від себе такого запитання.
Слідчий на хвилину задумався.
— Даруйте мою цікавість, проте в мене є підозра, що мене хочуть позбутися, — слово «вбити» я просто не зміг вимовити, — тому мені б хотілося знати все, що відбувається в розслідуванні.
— Розумієте, це не дозволено. Я не можу вам усього розповідати. Не забувайте про таємницю слідства.
— Так, я все розумію, але зрозумійте й ви мене. — Я благально подивився на слідчого.
— Я обіцяю, що буду тримати вас у курсі подій… Окрім того, якщо все так серйозно, вас потрібно забезпечити охороною. — Малашко раптом замислився. — У принципі, до того чоловіка можемо піти разом… Потім подумаємо про вашу охорону.
За кілька хвилин ми вже дзвонили в його двері. Знову ніхто не відчиняв. Слідчий постукав.
— Відчиніть, поліція!
У відповідь тиша. Малашко постукав іще раз, уже гучніше. Раптом ми почули, як відчиняються сусідні двері. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халаті. Від неї повіяв запах домашніх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала.
— Я почула ваші гукання, — непевно почала вона. — Ви з поліції? — Малашко показав посвідчення. — Я просто хотіла сказати, що сусід учора ввечері кудись пішов, і відтоді я не чула, щоб він повертався. Розумієте, у нього щось із замками чи то з дверима, і коли він відчиняє та зачиняє двері, це завжди дуже шумно. Навіть уночі прокидаєшся.
— Отже, ви хочете сказати, що він пішов учора ввечері та більше не з’являвся?
— Так.
— А коли він пішов? — поцікавився я. — О котрій годині? Ви не пам’ятаєте?
— Чому ж, пам’ятаю, — усміхнулася вона, відверто радіючи, що може надати цінну інформацію, — десь о пів на десяту чи навіть близько десятої. Десь так. Точно. Я якраз о цій порі вже лягаю спати.
Слідчий запитально подивився на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, і похитав головою.
Так, він цілком міг на мене напасти.
— Ну, невже я багато прошу? — Ліза була просто в розпачі. — Лишень не бачитися з цією людиною.
Незадоволена Катя сиділа на дивані, склавши на колінах руки. Сестра вже годину «читала їй лекцію».
— Я не розумію, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зі Світланою. Ще півбіди. Ви давно знайомі. Ну, а цей?
— Ну, от я якраз і пішла побачитися з нею. Це ж вона дзвонила, а не він. Досить до мене ставитися, як до дитини! Мені вже не п’ять років!
— Не п’ять років? Так, не п’ять. Ти поводишся на цілі два!
— Ти мене вже задовбала!
— Я тебе задовбала?! Та ми з Назаром ледь із глузду не з’їхали, поки знайшли тебе! Ти це розумієш? Ну, нічого, приїдуть батьки, я тебе більше прикривати не буду. Поїдеш на літо до них. Ось так! — відрізала старша сестра.
— Я всього-на-всього забула телефон! — Катя аж підхопилася з дивана. Вона надто боялася перспективи бути відправленою на літо до батьків у село. В очах промайнув лихий вогник. — Інакше б вам не довелося так хвилюватися. До того ж ми просто спокійно поспілкувалися, поділилися новинами, посиділи в кафе.
— Ви пішли вночі, у страшну зливу. Вам що, робити нема чого?
— А чого нам боятися? Світлана й Вовка займаються карате. З ними абсолютно нема чого боятися. Ну, ти ж сама заборонила мені приводити їх додому. Що мені ще лишалося?
— Я тобі скажу, що тобі ще лишається. — Ліза різко зупинилася й стала перед Катею. — Тобі лишається поїхати на літо до батьків. — Молодша сестра спробувала заперечити. — Це моє остаточне рішення! — Катя відштовхнула Лізу та побігла до своєї кімнати.
— Можеш казати все, що захочеш, та я це зроблю! — гукнула вслід Ліза.
Кохана переповіла мені свою розмову із сестрою. Я ж, своєю чергою, розповів про зустріч із Малашком.
— Отже, ти таки вирішив усе йому розповісти?
Ми сиділи на кухні. Ліза налила нам чаю. Пахло обідом, який вона готувала: стейк та запечена картопля по-домашньому. Ліза готує чудово.
— Так, — ствердно похитав я головою. — До речі, вони знайшли ще один труп задушеної жінки.
Ліза замовкла. Унизу живота несподівано для мене самого заграло приємне бажання. Ні, не зараз. Я продовжив:
— Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цієї нашої сусідки. Це б, відповідно, означало, що вони мають справу з маніяком.
— Ну? — Ліза чекала на продовження моєї оповіді. Бажання відпустило мене.
— Проте почерк убивства зовсім не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слід убивці.
— Ну, і хто це? — Від хвилювання її дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на її світло-коричневу родимку на лівій щоці. Колись Ліза розповідала мені, що в дитинстві через неї страшенно комплексувала. Більше того, її не раз дражнили діти. Потім усе те якось забулося, та Ліза однаково продовжувала ненавидіти ту родиму пляму. Та особисто мені вона надзвичайно подобалася ще з першої нашої зустрічі. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво.