Уранці другого дня, переслідуючи цей невеликий загін індіанців, конквістадори попали в якусь ущелину. І тут їх захопило зненацька незвичайне видовище: попереду, скільки видно було, стояла, збившись докупи, незліченна армія тлашкаланців. Поміж воїнами, розмальованими в біло-жовті смуги, вирізнялися вожді. Золоті або срібні шоломи та зброя, строкаті султани, а передусім плащі з пер — яскраві, барвисті — вся ця дика пишнота надавала їм схожості з екзотичними птахами. Над воїнами похитувався густий ліс списів, видніли регалії окремих підрозділів — зображення звірів. Попереду височенний воїн тримав на держаку емблему країни тлашкаланців: золотого орла, обтиканого перлинами й сапфіром.
Кортес одразу збагнув, яка примітивна й наївна тактика тлашкаланців. Армія, що збилася в ущелині, звичайно, не могла розгорнутись і як слід використати свою гнітючу кількісну перевагу. Отож він утворив зімкнуту колону і ввірвався в самісіньку середину ворожого війська. Тактика виправдала себе; іспанці опинилися, щоправда, в хаосі бою, мов серед розбурханого моря, але індіанські воїни в тісноті були майже безпорадні.
Закуті в залізо конквістадори поволі прорубувались крізь натовп воїнів, аж поки не дісталися на відкритий простір по другий бік ущелини, звідки почали поливати ворогів густими залпами. Тлашкаланці, зазнавши серйозних втрат, змушені були покинути поле бою.
Через два дні проти іспанців вийшла ще більша армія. Кортес окопався на пагорбі й постановив застосувати оборонну тактику. Охоплені запалом індіанці кинулися в атаку, але й тепер вони йшли стовпившись, без будь-якого стратегічного плану. Їхні стріли з луків і каміння з пращ грузли в шанцях або ковзали по шоломах та кірасах іспанців. Густо падали тільки воїни союзників — тотонаків.
І ось загриміли гармати й аркебузи. Тлашкаланці валилися, мов снопи, а коли решта війська, перелякана втратами, почала тікати, на них галопом налетів кавалерійський загін, рубаючи і топчучи охоплених панікою воїнів.
Цілий день і всю наступну ніч індіанці з величезною мужністю починали атаки, але щоразу відступали не стільки перед вищою тактикою і міцнішою дисципліною іспанців, як перед вогнем незнаної зброї. Незабаром серед індіанських вождів почалися суперечки, деякі з них, засмучені невдачею, забрали свої загони й покинули поле бою.
Тоді Кортес запропонував тлашкаланцям укласти мир. Ті охоче погодилися. Більше того, вони запросили іспанців до своєї столиці. Їхня ворожість ні з того ні з сього змінилася на палку приязнь. Мешканці міста вийшли зустрічати недавніх ворогів з оберемками квітів, на шиї коней і солдатів вішали вінки, а жерці в білих туніках вшановували їх димом кадил.
У місті лунали голосні вигуки, музика, співи й гуркіт барабанів. Над вузькими вулицями гойдалися гірлянди, сплетені з невідомих іспанцям квітів. Старий король обняв Кортеса й запросив пришельців на бенкет.
Місто з усіх боків оточували могутні гори, вкриті вічними снігами. Вулиці були вузькі й круті. У будинках, зроблених із вапняку, не було ні вікон, ні дверей. Вхід затуляли візерунчасті тканини, обвішані дзвониками, сріблясті звуки яких чути було по всьому місту. Можновладці й придворні сановники мешкали в палацах, зроблених з тесаного каменю. В центрі міста височіла піраміда з храмом бога війни, якому тлашкаланці щоденно приносили людські жертви — переважно з воєнних бранців.
Півстоліття воювали вони з ацтеками, захищаючись од їхньої хижої агресивності. Зазнаючи поразку за поразкою, ацтеки нарешті застосували тактику економічної блокади. Вони закрили, зокрема, шляхи, якими довозили сіль, і тлашкаланці так одвикли від неї, що за панування іспанців ще кілька поколінь цих індіанців не солили страви.
Вістка про поразку тлашкаланців, а ще більше — про грізний союз, який вони уклали з чужоземцями, налякала Монтесуму й зовсім позбавила його відваги. У короля виникла безглузда думка ціною величезної кількості золота схилити конквістадорів до того, щоб вони розірвали союз і припинили свій похід на Теночтітлан. Діставши відмову, Монтесума попросив іспанців іти не в Теночтітлан, а в Чолулу, де для них уже підготовлено квартири.