Ось один випадок, який переконливо показує, що народові було байдуже до долі своїх повелителів. Армія Кортеса, яка складалася з іспанців і тлашкаланців, під час облоги Теночтітлана отаборилась у Тескоко. Стосунки між союзниками були далеко не бездоганні, бо іспанські солдафони не минали жодної нагоди, щоб показати індіанцям свою зневагу. Якийсь іспанець дійшов до того, що глибоко образив одного тлашкаланського вождя.
Знеславлений сановник подався скаржитися до Кортеса. Не діставши сатисфакції, страшенно обурений вождь покинув Тескоко й рушив додому. Кортес наказав піймати його і послав на ешафот за дезертирство. Екзекуція відбулася серед білого дня на очах 75-тисячної армії тлашкаланців, але ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб захистити свого вождя й земляка.
Тільки глибокою класовою прірвою між народом та його повелителями можна пояснити інше чудне явище — те, що індіанське військо, втративши воєначальника, одразу ж кидалося врозтіч і залишало поле бою, немовби вважало війну справою вождів, а не своєю власною. Отже, війна ацтеків з іспанцями то була війна аристократії і зовсім не мала характеру боротьби народу за свою незалежність. Тільки повстання в Теночтітлані набрало характеру всенародної боротьби, але тоді було вже надто пізно.
Відповідальність за хід війни падала виключно на аристократичну верхівку індіанських племен. Ми вже знаємо, якими відсталими методами провадили цю війну індіанські воєначальники. При зустрічах з конквістадорами армії табасків, тлашкаланців і ацтеків збивалися в густий натовп, виставлений без будь-якого захисту під залпи вогнепальної зброї і зосереджені атаки іспанців. З цього погляду найгірше відзначилися вожді ацтеків. Хоч вони вже й мали неабиякий попередній досвід, але, всупереч йому, повторили ту саму фатальну помилку в долині Отумба; розміщення війська суцільною масою тут особливо скидалося на тупу безтямність.
Неминучим наслідком панування аристократії були загарбницькі війни, які невпинно точилися між індіанськими племенами. Жадібні до багатства імущі класи нападали на сусідів, одбирали у них найкращі землі й накладали данину, яку ті мали платити металами, виробами ремісників і селян, а також людьми, призначеними на жертву богам або до рабської праці на землі.
В цій боротьбі за гегемонію ацтеки поступово брали верх, і в 1427–1440 роках утворили велику державу, до якої ввійшли Мексіка, Юкатан і Гватемала. За винятком тлашкаланців, ацтеки завоювали всі племена, що населяли ці території — тотонаків, табасків, сапотеків, містеків і багато інших. У їхніх містах стояли гарнізони ацтецьких воїнів, а збирачі стягували данину, відносячи її на склади в Теночтітлан. Тому, хто намагався ухилитись від сплати податків, загрожувала смертна кара, за найменші провини поневолені племена мусили віддавати цвіт своєї молоді на криваві жертви богам ацтеків.
Ацтеки здобули перевагу завдяки своїй войовничості, яка викликала страх серед інших племен, і насамперед — завдяки залізній дисципліні своєї суспільної організації, схожій на дисципліну хрестоносців. Чоловіки, за винятком жерців, жили групами; групи було поділено на кілька ступенів, які відрізнялися між собою відзнаками, а також убранням і зброєю… Групи найвищого ступеня складалися з воїнів аристократичного походження, але навіть вони поділялися на ранги відповідно до воєнних заслуг. Військові порядки були тут надзвичайно суворі: за найменшу провину карали на смерть. Один з королів Тескоко засудив до смертної кари двох своїх синів за якесь дрібне порушення дисципліни перед лицем ворога.
З дня на день ацтеки посилювали свій політичний і економічний утиск. Окремі індіанські племена бралися до зброї, щоб скинути тяжке ярмо, але між самими повстанцями не було єдності, вони неодмінно зазнавали поразки і розплачувались потім ще більшими податками та найкращою частиною своєї молоді, яка потрапляла до неволі і на жертовний олтар ацтецьких богів.
Попередник Монтесуми протягом усього свого панування втихомирював бунти, а Монтесума безперервно провадив війни, під час яких одна частина народу приборкувала другу, збунтовану.
Знаючи ці факти, неважко зрозуміти, чому Кортес так, легко розгромив велику, багатомільйонну державу ацтеків. Підкорені ацтеками племена, як, наприклад, тотонаки, вітали в його особі свого союзника й визволителя, інші ж спочатку чинили опір, як то було з тлашкаланцями, але кінець кінцем починали завзято допомагати йому в боротьбі проти спільного ворога. Згодом ацтеки, відокремлені від інших племен, опинилися в меншості. Кортес зробив те, чого ніколи не могли зробити самі підкорені індіанські племена: об’єднав їх у монолітну могутню збройну силу. Під час облоги Теночтітлана він командував уже стотисячною армією індіанських воїнів, які жадали помститися своїм гнобителям. Перемога Кортеса була, власне, перемогою індіанців над індіанцями.