Спочатку, власне, ніщо не провіщало сенсації. В підвалах Британського музею зберігалися в ящиках сотні клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбаніпала, що їх прислали свого часу Лейярд та Рассам із пагорба Куюнджик. Звичайно, вони зацікавили Сміта. Клинописні таблички, згребені лопатами в ящики, мали жалюгідний вигляд. Це була величезна купа розбитих на дрібні кусочки черепків, укритих до того ж товстим шаром землі й пилу. І молодий асистент музею поставив перед собою завдання: поскладати ці кусочки так, щоб вийшли цілі таблиці, і очистити їх від бруду, не ушкодивши клинописних знаків.
Сміт приступив до розв’язання задачі і вже за кілька місяців копіткої підготовчої роботи міг узятися до головного: прочитати написи. Учений слово за словом розшифровував текст, і його огортав дедалі більший подив. Перед очима дослідника постав, мов живий, герой найстародавнішого в світі народного епосу, могутній і благородний Гільгамеш — постать, доти зовсім не відома науці. Читаючи про його подвиги та пригоди, Сміт пересвідчився, що відкрив Гомера Месопотамії, на кільканадцять століть старшого від Гомера грецького народу, що перед ним — прототип епічної поезії, який виник на самому світанку людської цивілізації.
Гільгамеш був володарем міста Урука і жорстоко пригноблював жителів, змушуючи їх тяжко працювати на будовах фортець та храмів. Жителі поскаржилися богам на свою долю, і ті постановили звільнити їх від безжального деспота. Для цього вони створили велетня з надлюдською силою і назвали його Енкіду. Велетень мав вийти на бій з Гільгамешем і вбити його. Енкіду жив серед дикого лісу, приятелював з різноманітними звірами і обороняв їх від мисливців.
Довідавшись про існування велетня, Гільгамеш удався до хитрощів. Він послав до Енкіду вродливу жрицю, щоб та спокусила його і привела до Урука. Між двома силачами відбувся страшний поєдинок, але він не дав того наслідку, на який сподівалися боги і люди: Енкіду і Гільгамеш, визнавши, що вони між собою рівня, стали вірними друзями й відтоді разом чинили всякі богатирські подвиги. Вони боролися, наприклад, з могутніми левами, визволили богиню Іштар з лап лісової потвори Гумбаби і вбили величезного бика, якого наслав бог Ану.
Одного дня Енкіду тяжко захворів і, відчуваючи близьку смерть, сердечно попрощався з улюбленим другом. Гільгамеш ревно оплакував втрату товариша і вперше в житті замислився над незбагненною таємницею смерті:
Охоплений муками й тривогою, Гільгамеш постановив розшукати свого предка Утнапіштіма — єдину на всій землі людину, над якою смерть не мала сили. Але дорога його була всипана неймовірними перешкодами й спокусами. Гільгамеш мусив перемогти людей-скорпіонів, вирватися з-під знесилюючих чарів райської країни, де на деревах, замість плодів, квітли коштовні камені, не піддатися богині Сідар, яка вмовляла його не думати про смерть і цілком віддатися втіхам життя.
У горах «Заходу сонця» він дванадцять годин блукав у темряві, поки, нарешті, не опинився над «Водами Смерті», де перевізник Уршанабі згодився переправити його на другий берег до Утнапіштіма.
Спочатку Гільгамеш був розчарований. Утнапіштім не хотів відкрити йому таємницю безсмертя, бо смерть є природна і невідхильна частина життя. Тільки під впливом дружини він сказав, що на дні моря росте трава, яка дає вічне життя. Гільгамеш кинувся в морські глибини і з тріумфом повернувся на берег, тримаючи в руці чудодійну рослину, його охоплюють високі і благородні мрії: він не буде таким самолюбцем, як Утнапіштім, він принесе траву вічної молодості в своє рідне місто і роздасть її всім людям. На жаль, під час купання змій вихопив у нього траву і зжер її. Обманутий у своїх благородних намірах, Гільгамеш повернувся в Урук з порожніми руками і відтоді почав роздумувати над таємницею життя і смерті.