Хто ж міг заперечити, що історія Утнапіштіма є джерело і праверсія біблійного потопу? Про це свідчили однакові деталі обох текстів — політ на волю голуба й ворона, гора, на якій осів ковчег, тривалість потопу, а також мораль переказу: кара людей за гріхи і винагорода богобоязного Утнапіштіма-Ноя. Біблія виявилася збіркою, компіляцією доісторичних міфів, народних переказів і легенд.
Бурхливе життя Сміта скінчилося трагічно: під час третьої подорожі до Месопотамії він став жертвою епідемії холери, яка лютувала в той час на Близькому Сході, і 19 серіпня 1876 року, на 36 році життя помер у місті Алеппо. У щоденнику, який Сміт вів майже до останньої хвилини, він записав: «Я працював виключно для науки… мої знахідки — цінний матеріал для дослідження. Я мав намір опрацювати його особисто, але тепер хотів би, щоб ці знахідки були доступні для всіх дослідників. Я завжди намагався виконати свій обов’язок…»
ТАМ, ДЕ БУВ ПОТОП
Можна було згодитися, що картина потопу в шумерській поемі є витвір поетичної уяви народу, але тут же поставало питання: а чи не було в цій поемі, як траплялося в багатьох інших переказах та міфах, хоча б зернятка історичної правди? Адже пригоди Утнапіштіма могли бути луною, відгуком якоїсь давньої стихійної катастрофи, що глибоко врізалася в пам’ять поколінь у формі найрізноманітніших переказів і алегоричних релігійних притч.
Питання здавалося тим доречнішим, що самі шумери не мали ніяких сумнівів щодо історичності потопу. Як свідчать династичні реєстри, вони поділяли царів Месопотамії на дві чітко відокремлені групи: царів допотопного часу і царів періоду після потопу. «А тоді був потоп, і після потопу царі знову зійшли з неба», — таку формулу часто подибуємо в шумерських хроніках.
Англійський археолог Вуллі, провадячи 1927–1929 років археолого-розвідувальні роботи в Урі, зустрівся з цим питанням зовсім випадково. Біля укріпленого міського муру була величезна купа сміття, каміння й попелу — напевно, колишній міський смітник, куди жителі прямо з муру зсипали всякі побутові покидьки. Смітники, на яких можна розшукати багато археологічних знахідок, завжди є цінне джерело відомостей про матеріальну культуру народів минулого, тому пагорб Ура дуже зацікавив археолога.
Щоб зробити попередню розвідку, Вуллі велів викопати колодязь завглибшки чотирнадцять метрів. Робітники викидали лопатами каміння й сміття, попіл з вогнищ, сажу, головешки, старі цеглини й силу-силенну черепків. Насип був високий, на стіні колодязя виднілося багато нашарувань, які належали до різних культур. Це свідчило про те, що жителі Ура скидали сюди сміття багато сотень років.
Докопавши колодязь, Вуллі підійшов до найбільшого в своєму житті археологічного відкриття. Під чотирнадцятиметровим шаром усякого сміття було кладовище, таке стародавнє, що вже шумери не мали уявлення про нього, бо інакше мешканці Ура не засипали б його сміттям.
Та й саме кладовище мало кілька сот років. Домовини лежали в два, три, а подекуди навіть у шість поверхів. Численні покоління копали тут для своїх покійників могили і будували склепи, не знаючи, що під ними лежать забуті могили їхніх прадідів. Ось на цьому кладовищі й відкрито склепи царів шумерського міста-держави Ура раннього періоду, могили, в яких знайдено дорогоцінні скарби з золота і коштовних самоцвітів.