Так само, як і інші племена, шумери пройшли в своєму розвитку епоху первісної общини, період, коли ще не було приватної власності й експлуатації людини людиною. Але з розвитком технічного прогресу, зростанням продуктивних сил, поглибленням соціальної та майнової нерівності первісна община занепала.
Пам’ятки, знайдені в царських могилах, а також інші джерела незаперечно доводять, що вже за 3 000 років до нашої ери первісна община в шумерів розпалася, В їхньому суспільстві ми бачимо глибоку класову та майнову нерівність: надмірно багаті панівні верстви й цар, піднесений на п’єдестал божественності, селянин і ремісник, нібито й вільні, а насправді економічно залежні, та, нарешті, безліч рабів, які працювали на полях жерців і сановників.
Таке становище було прикрите традиційними формами первісної общини, але вона вже не мала свого колишнього сенсу. Вся орна земля нібито належала богові, а цар-жрець був тільки управителем, чи, як він сам себе називав, «хліборобом-орендарем», котрий мав ділити цю землю між родами, родинами та окремими людьми.
З клинописних табличок, викопаних у шумерському місті Лагаші, ми знаємо, як цей поділ відбувався практично. Записи розповідають насамперед про могутність і багатство жерців. Більшість орної землі вже тоді належала двадцяти храмам цього міста. Решту цар-жрець розподіляв між придворною знаттю та дрібними чиновниками.
Але навіть у поділі решти землі виразно відчувалася класова нерівність. Якщо дрібному хліборобові давали тільки 0,8–2,5 акра землі, то високий сановник міг одержати до 35,5 акра, а сам цар брав собі аж 608 акрів. До того ж умови оренди для хлібороба були куди важчі, ніж для придворного сановника.
У Лагаші знайдено чималу бухгалтерію храму богині Бау, володарки половини всіх орних земель цього міста-держави. З отих джерел дізнаємося, що три чверті своїх земель жерці віддавали в оренду селянам, причому нещадно визискували цих людей, забираючи в них 70–80 відсотків річного врожаю.
Решту землі храм обробляв сам, використовуючи рабську працю. Збереглися списки робітників, які дають можливість визначити, хто і в яких умовах працював на землях храмів і що там вирощували.
У списку названо двадцять сім пивоварів і шість рабів-помічників; двадцять один пекар з двадцятьма сімома рабами-помічниками; сорок прях і ткаль; ковалі, теслярі та інші ремісники, економи, писарі й наглядачі. Робітникам скупо платили сільськогосподарськими продуктами, переважно ячменем. Реманент, тягло, інструменти, спорядження — рала, вози, човни, рибальські сіті й т. д. — все це була власність храму.
Ремісники, що працювали тут поруч з рабами, були, напевне, вільні жителі міста, але без власного начиння вони й думати не могли про те, щоб працювати незалежно чи знайти кращу роботу. За тогочасного економічного укладу їм не лишалося більш нічого, як тільки найнятися в маєток іншого храму чи придворного сановника, де на них чекали такі самі або навіть гірші умови праці.
Звичайному шумерові з молодих літ втовкмачували, ніби земля і все, що на ній виробляється, є власність бога, а не жерців. Тож, працюючи на землі, він виконує іевій релігійний обов’язок.
Великий чинш і лихварство багатіїв примушували трудящий люд залазити в борги і впадати в економічну залежність, яка була, власне, тим самим рабством.
Спочатку це рабство не було явне, хоч насправді і селянинові, й ремісникові жилося не краще від раба. Земля, яку обробляв селянин, була не його, а богова, і богові трудівник мусив віддавати більшу частину всього урожаю, лишаючи свою сім’ю в злиднях. Часто його позбавляли й цієї землі й примушували відробляти борги в маєтках храмів та придворної знаті. Тут працювали справжні раби, яких набирали серед воєнних бранців, і «вільний» селянин ставав таким самим рабом, як і вони.