— Я дізнався, що ви вмієте читати єгипетські папіруси, от і хотів попросити, щоб ви оцінили цей документ. Чи має він якусь цінність? Я заплатив за нього великі гроші…
Професор уважно глянув на папірус і заглибився в єгипетський текст. І що далі він читав, то більший подив з’являвся в нього на обличчі. Ледве стримуючи хвилювання, вчений спитав:
— Де ви це дістали?
— А чому ви питаєте? Невже то щось дуже цінне?
— Це текст одного фараона, гробниця якого в Долині Царів із давніх-давен стоїть дорожня. Річ у тому, що такі папіруси клали фараонам у труну, отже, звідси можна зробити висновок: мумія цього царя не загинула, її переховують десь в іншому місці. Ви, напевне, розумієте, як важливо для науки виявити походження папірусу.
— Не буду таїтися, — відповів, усміхаючись, американець. — Я поїхав до Каїра, щоб придбати для своїх колекцій кілька старовинних єгипетських пам’яток. Знаючи, що це справа нелегальна, я зустрічався з арабськими гендлярами тільки вночі. Одного разу якийсь височенний араб запросив мене до задньої кімнати своєї крамниці й запропонував оцей папірус, зажадавши дуже високу ціну. Поторгувавшись, я купив його й негайно виїхав з Єгипту, щоб мене часом не спіймали й не відібрали здобичі.
Німецький єгиптолог написав листа до Каїра. Директор Єгипетського музею професор Гастон Масперо, прочитавши звістку про викраденню цінного папірусу, кипів од люті. Адже за останні роки з країни вже вивезено кільканадцять цінних, документів і старовинних пам’яток єгипетського мистецтва, і ніякі слідства досі нічого не дали, окрім повідомлення, що торгує цими речами якийсь араб, про якого знали тільки одне: він дуже високий на зріст.
Поліція, як і раніше, виявилась зовсім безпорадною, тому директор поклав узяти всю цю справу в свої руки. Викрити велетня в тюрбані він доручив молодому асистентові Емілю Бругшу, який аж руки потирав, радіючи майбутній ролі детектива-аматора.
Еміль розпочав слідство з того, що поїхав до Луксора, оселився в готелі й почав розповідати всім, ніби він американець і розшукує античні пам’ятки. Днями й ночами бродив він по всіх закамарках міста, купуючи за великі гроші якісь речі.
Араби спочатку робили спроби підсунути йому фальшиві твори, але, побачивши, як молодий чужоземець з першого ж погляду розрізняє підробку й зневажливим жестом відкидає її, пройнялися повагою до нього: впевнилися, що мають справу не з наївним туристом.
Якось на базарі асистент, розглядаючись, проходив біля однієї з багатьох невеличких крамничок. На порозі сидів араб з довгою сивою бородою. Побачивши любителя старовини, він кивнув йому головою, провів чужоземця в задню кімнату й запропонував купити невелику кам’яну статуетку. Бругш глянув на неї і насилу приховав свій подив: зі стилю молодий вчений одразу визначив, що перед ним скульптура, якій не менше ніж три тисячі років. Торгуючись, він ніби між іншим вертів статуетку в руці й з видовбаного на ній напису ієрогліфами зробив висновок, що походить вона з гробниці одного з фараонів двадцять першої династії. Гробниця вже давно стояла в Долині Царів порожня. То звідки ж узялася скульптура? Розв’язання цієї таємниці дало б науці просто неоціненну користь. Гаданий американець, вдаючи байдужого, купив статуетку й дав арабові зрозуміти, що він шукає ще й інших зразків єгипетського мистецтва.
За кілька годин після цієї розмови до нього в готель прийшов араб на ім’я Абд ель Расул, із села Ель-Гурнах і запропонував різноманітні речі, виготовлені за часів панування тієї самої династії. Молодий учений неуважно позирнув на запропонований товар, натомість, мов зачарований, витріщився на араба — бородатого, величезного на зріст чоловіка. Не було ніякого сумніву: нарешті він зустрівся з тим легендарним гендлярем, який, мов оманлива тінь, вислизав із розставлених пасток, уже кілька років псуючи кров поліції і археологам. Бругш негайно велів його арештувати і посадити в тюрму.
Слідство вели єгипетські власті, й тяглося воно без кінця-краю. Неборак од усього відмовлявся, хоч, за жорстокими методами тогочасної єгипетської поліції, його били різками по підошвах ніг. За свідків викликали членів родини, а також інших мешканців села, але ті клялись аллахом, що Абд ель Расул — вельми шановна людина, що він ніколи не зганьбив себе забороненою торгівлею пам’ятками старовини. Справа не посувалася, в’язня хоч-не-хоч довелося випустити на волю.
Але за кілька днів винуватець — о диво! — повернувся й признався, що він і є отой гендляр, якого розшукували. Що примусило його це зробити?