Отож Пезер написав скаргу, де звинувачує Повера у співучасті в грабунках і точно повідомляє, скільки гробниць уже сплюндровано. Він твердить, що грабіжники зруйнували десять царських могил, чотири могили жриць і багато могил приватних осіб.
Кхамесе треба було якось відгукнутись на скаргу, тому він створив з кількох осіб слідчу комісію і послав її на другий берег Нілу. Але весь перебіг слідства свідчить, що члени комісії, а може й сам губернатор, теж мали рильце в пушку, або ж в останню мить їх підкупили злочинці. У всякому разі вони написали величезний рапорт, у якому відхилили скаргу Пезера на підставі смішних і дріб’язкових доказів.
Комісія повідомляла, що твердження Пезера, нібито пограбовано десять царських гробниць і чотири могили жриць, безпідставні, бо насправді жертвою злодіїв стали тільки дві могили царів і дві — жриць. Було визнано також, що грабіжники обікрали деякі приватні могили, але все це, на думку членів комісії, не давало достатніх підстав обвинуватити Поверо.
І як тільки обвинувачення було знято, управитель надумав узяти гору над своїм суперником. Він зібрав усіх підлеглих працівників, інспекторів, адміністраторів, робітників і охоронців з Долини Царів, переправився через річку і, очоливши всю цю процесію, влаштував галасливу демонстрацію перед будинком Пезера.
Пезер скипів від обурення, вискочив на вулицю і погрожував, що звернеться просто до царя, минаючи губернатора. Саме на це й чекав Поверо. Він щодуху помчав до свого начальника й передав йому слова суперника. Кхамесе вважав, що Пезер допустив непростиме порушення службової дисципліни, й притягнув його до суду за фальшиву клятву, яку той нібито дав у своїй скарзі. На жаль, у процесуальних актах нічого не сказано про дальшу долю нещасного управителя, який спробував протиставити себе могутній таємній ватазі обкрадачів могил.
Через вісім років справа набула зовсім несподіваного напрямку. Поліція спіймала вісім грабіжників могил, імена п’ятьох з них ми знаємо. Це були каменяр Хат, ремісник Ірамен, сільський житель Кемвесе і раб негр Ехенефер. Їх відшмагали різками по руках і підошвах ніг, після чого судді витягли з них таке зізнання, записане в протоколі: «Ми відкрили труни й побачили достойні мощі царів. На шиї в них видніло по кілька шнурків з амулетами й золоті оздоби; голови прикриті були золотими масками; достойні мумії царів були геть усипані золотом. Труни були оббиті зсередини й зовні золотою бляхою, викладеною самоцвітами. Ми обдерли з мумій тих богів золото, а також амулети й коштовності, які були на шиї; пообривали з трун золоту бляху. Ми знайшли там і дружину одного царя — її теж пограбували, забравши все, що на ній було. Труни богів потім спалили. Ми украли й речі, знайдені в могилах, — вази з золота, срібла та бронзи. Золото, що було біля тих двох богів, біля їхніх мумій, ми переплавили й разом з амулетами й коштовностями поділили на вісім частин».
Суд засудив злочинців до смертної кари і тим самим остаточно виправдав Пезера. Зате процесуальні акти ні словом не згадують про долю головних натхненників злочину: високопоставленого сановника Кхамесе і управителя Поверо.
ФАРАОН-БУНТІВНИК І ЖЕРЦІ-МЕСНИКИ
1907 року американський археолог Теодор Девіс відкрив у Долині Царів якусь запечатану гробницю. Від замурованого входу в глиб скелі вів дуже похилий коридор, завалений камінням. Вгорі на великій, майже до стелі, купі каміння стояв порожній саркофаг з кедрового дерева; на ньому був напис, який свідчив, що в цьому саркофагу колись лежала цариця Тейє, дружина Аменхотепа III.
Усунувши перешкоди, Девіс пробрався всередину могили. І там перед ним відкрилося незвичайне видовище. На похоронних ношах, основа яких уже струхла й зламалася, стояла труна, зроблена по формі людської постаті; при світлі ліхтаря переливала барвами багата інкрустація з золотого листя, напівсамоцвітів і кольорового скла.
З-під відхиленого віка визирав зотлілий череп мумії. Прах померлого єгиптянина обкутано тонкою золотою бляхою, а на чолі поблискувала царська емблема — вуж з кованого золота. В кутку могили стояли у півтемряві чотири алебастрові вази, в яких були колись нутрощі небіжчика.
Переглядаючи ієрогліфи на труні, Девіс опинився перед загадковим явищем, якого доти не зустрічали в єгиптології. Усі місця напису, де мало бути ім’я покійного, видряпано чимось гострим. Загорнута в пов’язки мумія була обмотана, як звичайно, вузькою й тоненькою золотою стрічкою з вигравійованою молитвою до бога сонця. Але й тут імені померлого не було — хтось повирізував його немовби ножичками, залишивши тільки овальні дірочки. Все незаперечно говорило про те, що хтось наполегливо й завзято старався стерти ім’я померлого з пам’яті нащадків.