Незабаром Еванс одружився, купив собі в Дубровнику будинок і оселився там на постійне проживання. Він займайся історією, археологією і політикою, розкопував давні могили, збирав грецькі та римські монети, описував венеціанські пам’ятки старовини в Далмації. Мешканці міста знали й любили Еванса.
Здавалося, тепер у нього почнеться спокійне життя. Але 1878 року вибухло повстання проти Австрії. Еванс, не довго думаючи, покинув усі наукові роботи й запропонував свою допомогу повстанцям. Довгий час він був у їхньому таборі, звідки знову писав кореспонденції до Англії, тільки цього разу про героїзм повстанців і поразки австрійських військ. Його будинок став за місце зборів і схованку для патріотів, яких переслідувала поліція. Однак австрійська розвідка незабаром пронюхала, що діється в його домі. Еванс дістав наказ негайно покинути Австрію.
В англійських університетських колах Артура, як і раніше, вважали за людину несерйозну і безвідповідальну. Отож не дивно, що, почавши клопотання про посаду керівника невеликого лондонського музею, він натрапив на шалений опір. І тоді в ньому знову обізвалася войовнича вдача. Еванс написав ряд статей, у яких викрив хиби в роботі музею; наслідком цього було те, що, всупереч усім протестам, він добився посади директора. Там Еванс і працював до кінця життя, перебудувавши всю роботу в музеї.
Весь вільний час Артур мандрував. 1882 року, під час однієї такої подорожі він, як ми вже згадували на початку розділу, опинився в Афінах. Нишпорячи по антикварних крамницях, Еванс звернув увагу на непоказні, але своєрідні речі, до яких антиквари ставилися досить зневажливо. Це були плескаті кольорові кам’яні кружальця з дірочкою — немовби медальйони чи амулети, що їх носили на шнурочку або ланцюжку. На кожному з цих кам’яних медальйонів видніли вирізьблені таємничі літери, не схожі ні на єгипетські ієрогліфи, ані на ассірійський клинопис. На запитання Еванса торговці сказали, що одержують кружальця з Кріту — селяни вибирають їх там з поораної землі.
Еванс не сумнівався, що ці амулети надзвичайно старі, що вони походять з того періоду крітської історії, коли там буйно розквітала невідома нам культура з оцим ще не розшифрованим письмом. Про цю культуру, якщо не брати до уваги міфів та легенд, на той час ніхто нічого не знав. Знайдені кружальця стали для Еванса за слід, який мав привести його до важливих археологічних відкриттів. Тому Артур скуповував, де тільки міг, загадкові медальйони, довго розмірковував над чудернацькими знаками і, нарешті, надумав податись на Кріт, щоб власноручно почати розшуки.
Приїхавши до Афін, він, певна річ, не обминув дому людини, яка відкрила Трою та Мікени — Генріха Шлімана. Маючи з собою рекомендаційний лист батька, Артур одразу вирушив провідати археолога. З першої ж хвилини знайомства обидва, незважаючи на велику різницю віку, дуже сподобались один одному. Цілісінькі дні, а часто й ночі, вони провадили в палких дискусіях. Шліман жив, зачарований золотими скарбами Трої та Мікен, англієць же з упертим завзяттям нидів над мікенськими печатками, вивчаючи своїм короткозорим поглядом вигравіювані на них постаті жінок.
Його цікавило насамперед убрання тих модниць. Артур знову віч-на-віч зустрівся з крітською культурою. Подібне вбрання він уже бачив на черепках глиняного посуду, вивезених з Кріту і виставлених на продаж у крамничках афінських антикварів.
Спостереження Еванса, його думки про таємничий зв’язок між двома культурами — мікенською і крітською — справили величезне враження на Шлімана, який, закінчивши роботу в Мікенах, саме вибирав собі нове місце для розшуків.
А втім, таємниця Кріту хвилювала дослідника вже кілька років. Не тільки легенди та міфи про Тезея і Дедала, в яких Шліман дошукувався зерна історичної правди, але й записи таких стародавніх істориків, як Геродот і Фукідід, свідчили про велику культурну та політичну роль, що її в доісторичні часи відігравав цей острів у басейні Егейського моря.
Всі ми знаємо ці прекрасні легенди, а проте далебі не зашкодить хоч побіжно згадати їх ще раз.
… Крітський цар Мінос, який жив у своїй столиці Кноссі, був могутній володар, але в сімейному житті він зазнав великої ганьби, його жінка Пасіфая народила на світ Мінотавра — жахливу потвору: напівлюдину, напівбика. Щоб приховати від людей свою ганьбу, Мінос велів архітекторові Дедалу збудувати для Мінотавра палац-лабіринт із заплутаними ходами, галереями й коридорами.